Розділ 25

Срібний топір Михай таки скував на славу. М’який метал, яким не скалічилося б і немовля, виглядав напрочуд грізно і викликав думку, що на щось придасться. Насаджений ще теплим на міцне топорище з прив’яленої акації, він добре лежав у долоні, був замашним і зручним, хоч до роботи, хоч до бою.

Подивившись, як Максим з ним управляється, циган задоволено клацнув язиком і мовив, плескаючи парубка по плечі:

— Не хотів би я бути тим, з ким ти станеш до двобою навіть з оцією цяцькою. А будь в твоїх руках сталевий топір, я й з дверей кузні не показався б. Доведися тобі розлюченому стояти перед порогом... Присягаюся старою підковою, котру вчора мій Ромул знайшов на дорозі. Ще досить добру, правда.

Зніяковівши від жартівливої похвали, Максим трохи почервонів і перестав вимахувати срібною зброєю. А Михай раптом споважнів і простягнув йому на долоні, зашкарублій і геть чорній од вугляної куряви, малесеньку срібну підківку, таку делікатну, що парубок навіть не одразу розгледів дарунок.

— Зодягни на шию, брате, коли до тої потвори з топірцем приступатимеш...

— Чи ж то я дівка, аби цяцьками обвішуватися? — зневажливо пхикнув Максим.

— То не прикраса, — становчо відказав циган, не виказуючи образи. — Ти ж хрестик носиш?

— Так то хрестик, — непевно мовив парубок. — Його отець Олександр у святій воді купали, в церкві освячували.

— Мій нарід такі підківки не менше цінить... Вони нам щастя приносять... Візьми, від щирого серця дарую! Твій батько мене вдруге на світ народив, то і я своєму братові названому хочу хоч чимось допомогти!.. Візьми, Максиме, — промовив майже благально. — Може й не буде тобі з цього користі, але й у заваді не стане...

З такими словами Максим не міг не погодитися. Та й Михая ображати не хотілося.

— Дякую, брате, — відказав просто і почепив підківку на одну шворку з хрестиком. — Те, що дароване від щирого серця, й справді ніколи пошкодити не може.

— Вервольф дуже швидкий, — мовив тихо циган, наче до самого себе. — Коли буде від тебе за десять кроків, то лаштуйся так, наче він стоїть на віддалі вістря меча. Не дай заскочити себе несподівано, бо й сила в нього така, що для другого удару в тобі вже життя не залишиться... Найкраще, якщо в ту мить, коли хотітимеш на нього напасти, хтось зможе потвору відволікти. Одна мить розгубленості вервольфа подарує тобі життя...

— Звідки ти, Михаю, про перекиднів знаєш? — вигукнув здивовано Максим. — Невже сам бачив?!

— Та доводилося... Нічого приємного в тих спогадах немає. Краще й не ворушити минулого.

Коваль якось непевно пересмикнув плечима і посунув до кузні. При чому йшов так важко і повільно, наче двигав на собі непосильний тягар.

— Михаю! — гукнув йому вслід парубок. — Постривай! Розкажи ще щось! Я ж про перекиднів лише з бабусиних казок відаю, а йди взнай скільки там правди... Батько ж і хотів би мені допомогти, так теж нічого не відає. Каже, що про Богів Давніх, чи там про гномів з лісовиками, повітруль або мавок, то усе що завгодно, а от з перекиднем ще жодного разу не довелося справи мати. Наче, з Богами — доводилося.

Циган обернувся в дверях кузні.

— Наш табір стояв в Угорщині... Давно, я ще головою до кінської морди не досягав. Однієї місячної ночі прийшов вервольф. Багато наших найхоробріших чоловіків хотіли з ним зустрітися і вбити. Тепер їх нема... Табір знявся... Мій батько бачив вервольфа... Батька теж немає... Тепер ти хочеш з ним зустрітися...

Михай ще більше зсутулився і сховався за дверима.

— Ех, Михаю-брате... — зітхнув Максим. — Коб’ то ще простий перекидень був, а то ж Мирославин батько! І доведеться мені батька нареченої вбивати? А відомо ж, що кров то не водиця... Чи не стане потім між нами?

Максим обернувся плечима до кузні і повільно подався на берег потоку. Туди, де вся сільська молодь, і навіть вже одружені, але ще зовсім молоді чоловіки, збиралися навколо розпалених багать для святкування Івана Купала, яке мало закінчитися аж у ту мить, як Ярило скупається в їхній запруді. Заглиблений у свої смутні думки, він не помітив, як якась постать, тримаючись осторонь і ховаючись у темряві крадькома посунула за ним.

Веселий гомін ставав дедалі виразнішим, і парубок рішуче звернув убік. Зараз у нього був не той гумор, аби пустувати разом з усіма. Тим більше, що й Мирослави його там теж немає. Не пустить же боярин доньку до простих горян. У своїх руках Максим тримав смерть Тугара Вовка і, хоч знав, що той вовкулака, однак не міг перестати мислити про боярина, як про людину. Може через те, що власними очима ще не бачив його у вовчій шкурі, а уявою не здолав сягнути аж так далеко? Чомусь всі сьогоднішні події та розмови й досі сприймалося ним як страшна казка.

До світання був ще шмат часу. Всі, з ким парубок мав зранку рушити до боярської оселі, стрибали через полум’я, пильнували, чий вінок до якого пристав. Ворожили, гуляли, цілувалися з дівчатами. Кому як пощастило... Тримаючись осторонь, аж там, де не сягали відблиски полум’я і щоб трохи позбутися не надто приємних думок, Максим вирішив скупатися.

Вибрав затишне місце. Поскладав на камені одежину, розбігся і шубовснув у прохолодну воду... В надії позбутися надокучливих думок, але ті певно не боялися води...