Розділ 24

На подвір’я кузні цигана Михая старий Охрім увійшов у супроводі Захара Беркута, що ніс у торбинці все зібране парубками срібло. Те, що у громади немає жодних скарбів, обидва старих знали наперед, бо самі відправили усе князеві Данилу, коли він збирав рать на монголів, але надії не полишали, що десь таки хтось щось залишив на чорну днину, на спомин... Так воно й вийшло. Але залишків тих була така мізерія, що годі й говорити. Для найменшого меча треба було б ще зо два рази стільки. Однак, йшли діди до коваля, бо мусили йти. І тепер усю надію покладали на його вміння і вигадку.

Чорний, мов те вугілля, що куріло в його горнилі, циган Михай вийшов стрічати старійшин надвір, а четверо наймолодших циганчат лише вистромили замурзані, скуйовджені голівки з-поза одвірка. Старший Іштван, що помагав батькові як молотобоєць, вдавав уже з себе дорослого і залишився усередині. Мовляв, як мене треба, то покличуть, а як ні, то нічого й гав ловити, теж невидаль...

Циган ступнув наперед і вклонився низько старійшинам долини, шануючи їх вік, але неквапом, бо й коваль у селі неабихто, далеко не кожна громада може похвалитися власним.

Донедавна й тухольці мусили за кожну залізяку платити у кілька разів дорожче, купуючи потрібне на ярмарку.

Ще й їхати такий світ у Галич. Але минулої осені йшов повз них з Угорщини табір. Постояли кілька день неподалік, та й завіялися далі, прихопивши з собою кількох овець, а взамін (так посмішкувалися згодом тухольці) залишили Михая.

Помирав бідолаха. Чи то від якоїсь лихої страви, чи болотяної води, або ще від чогось, але запалилася сердешному утроба і всохся чоловік, змарнів, пожовк увесь. Світ йому зробився немилий, а про те, аби мандрувати далі зі своїми годі було й мислити. Як лежав непорушно, то чувся ще сяк-так, а в кибитці — наче хто гострим ножем колупався у нутрощах. Сумно прощався з Михаєм табір, а найбільше голосила його дружина Карма, якій циган суворо наказав рушати з дітьми далі. Смерть свою бачив чоловік і не хотів, аби діти його від табору відбивалися. Самотній циган, то як риба на мілині — для кожного легка здобич.

Ватаг, сивобородий, кремезний чолов’яга, що не усміхався, певно, з появи на світ, погоджувався з Михаєм, бо й сам бачив, що той не жилець на світі. Раптом ще кілька днів протягне, а чекати на його смерть не випадало — зима в горах приходить раптово, завіє перевали, а тоді біда, погибель... Не буде ні людям притулку, ні коням поживи.

Сходив циганський ватаг у долину, домовився з Лелечиною Настею, одинокою вдовицею, що самотньо доживала віку, і була, певно, не дуже й молодшою за самого Беркута, аби доглянула хворого... Михаю тим часом цигани спорудили зручну землянку. Хотів чи ні, бідака, а мусив залишатися там, щоб не занести в село якої зарази. І, заспівавши вмираючому прощальної пісні, сумно рушили далі.

Може, так і дійшов би Михай, коли б не здогадалася Лелечиха привести до нього Захара. Той оглянув хворого, похмикав, похитав головою і приніс через якийсь час невеличке жбаня густої юшки, що так і заповнила усю землянку густим сосновим духом.

— Пий, чоловіче, стільки, скільки тіло прийматиме. А як справишся з оцим, я ще принесу...

Михай слухняно спробував ковтнути відвару, але той був такий гіркий, такий нудотний, а хворий настільки ослаб, що заледве примусив себе зробити єдиний маленький ковточок. Менший за наперсток для вишивання... І аж здригнувся, бо здалося хворому, що вогонь пронісся по його тілу, випікаючи всередині усе гниле, усе негідне. Аж застогнав циган, рясний піт оросив його вже схожу на пергамент шкіру, і в знемозі відкинувся він навзнак.

— Будеш жити, — мовив до нього Захар і зітхнув полегшено, бо до цієї миті й сам не був впевнений, що ліки допоможуть, надто запущеною була хвороба. — Раз зумів проковтнути і змокрів, то будеш жити. Тільки пий те, що я тобі дав... Тіло само підкаже, як часто. Лише не лінуйся. А як подужаєш зо два таких збаночки, то я сам піймаю для тебе пстругу...

На обіцяну рибу довелося зачекати близько десяти днів, а ще за два дні до того повернулася до чоловіка Карменсита з дітьми. Не втримали її в таборі і суворі накази ватага. Любляче жіноче серце віщувало, що чоловік живий, і що вона йому потрібна... Ще через тиждень Михай вийшов з землянки на світ, марний, наче соснова тріска, блідіший за саму смерть, але голова у нього вже не паморочилася, і в запалих очах виблискував сміх. Чоловік учився вдруге радіти життю.

Так у Забутій долині, в тухольській громаді з’явився коваль, а у Захара ще один син, названий...

— Здорові були! — привітався першим коваль з дідами.

— Здоров будь і ти, Михаю! — відказав важко сопучи Охрім, присідаючи на призьбу.

— Здоров, синку, — озвався й Захар. — Чом не заходиш? Дітлахи твої майже кожного дня прибігають, а тебе не видно.

— Не гнівайтеся, батьку, — приклав руки до грудей коваль. — Багато роботи. Ледве встигаю. А у неділю вже було зовсім зібралися, так впросили мене малі, аби з ними до лісу сходити. Кажуть: «Ми й самі можемо, але з вами веселіше!» Не гнівайтеся...

— Та чого там, — поплескав його Захар по закіптюженому плечі. — То я так лише спитав. Частуватимемося узимку... Але, коли у тебе молодого часу немає, то у нас, старих, його скільки завгодно...

— Літав і я орлом-беркутом, — зітхнув Охрім. — Бувало…

— Того і завітали самі, — провадив далі Захар, наче й не чув старшого товариша, побоюючись, аби той не розвів теревені, вдаючись у старечі спогади, а на дворі й так сутеніло. — Щоправда, не на гостину, а у справі. І то вельми важливій справі...