Розділ 23

Парубки, певне, тільки й очікували того наказу, бо одразу ж вихопилися з хати, так що й двері лиш один раз рипнули. А до старійшин уже знадвору долинули Максимові слова, до яких, щоправда, вони, заглиблені у власні думи, не дуже прислухалися

— Юрку, ми з Петром почнемо від нашої оселі і вверх посунемо, а ти з рештою дуй на нижній кінець. Якщо стрінете Гната, то перепросись... Ти ж знаєш його, навіженого. Щоб ще якихось дурниць не накоїв... А коли хтось не повірить в наші побрехеньки, звертайте усе на жарт, на Купалу. Чей не забули за тим усім, яка ніч нині?... — далі голоси віддалилися і знадвору до хати уже долинав лише один нерозбірливий гомін. Тим більше для вух двох дідів.

— Вовкулака, — промовив наче сам до себе Охрім. — Балакаємо, до бою готуємося, а мені однаково не віриться. А тобі, Захаре?

— Наші батьки були певні, що перевертні існують, то чого б я мав сумніватися? Старі Боги ще не залишили наш світ. А з ними й усе інше...

— Кажуть, Захаре, що ти й досі на наше старе капище до Перуна ходиш?

— А тобі, Охріме, не хочеться?

— Не знаю, Захаре... — зітхнув старий. — Охрестився я разом з усіма. А священик каже, що віддавати шану ідолам — гріх смертний... Давніх Богів у проповідях бісами називає. А вони мовчать... Виходить, його сила? Не ті у мене вже літа, щоб грішити... І так життя нас не надто пестило, щоб ще й на тім світі вічно мучитися...

— А як же батьки? Вони ж у тих Богів вірили? А їх, як грішників, віровідступників — усіх у пекло? Справедливо це?

— У батьків своя доля і дорога. У нас — своя. Зустрінемося ще — втіха велика для усіх. А ні — то нехай вибачать... Коби я знав, що вони муки терплять, то нічого б не пошкодував, аби полегшення їм добути, а так — хоч про себе подбаю. Та й то — без певності... — старий ще раз зітхнув. — На вовкулаку вдосвіта треба йти, коли сили ночі вже днем поборені. Тоді він ні людиною, ні звіром в повну силу не зможе бути. А перший блиск роси в сонячному промінні вдвічі дію срібла помножить...

Захар мовчав, лише головою погойдував, і з незворушного обличчя його годі було здогадатися: осуджує чи погоджується з побратимом.

— Меч чиїм рукам мислиш довірити? — запитав по хвилі мовчання Охрім.

— Максимові! — становчо відрубав Беркут. — У мене їх восьмеро. Якщо біди не минути, громаді не доведеться сиріт годувати!

— Теж вірно, — погодився старий Лис. — Якщо біди не минути — то краще біду з мечем у руках стрічати, ніж з рогатиною залізною...

Правда, ці слова він швидше вишепотів собі у бороду, бо знав, що жарту на таке Захар не подарував би навіть рідному синові. А сварок і образ на сьогодні вже було й так досить. Тому вголос додав зовсім інше:

— Сьогодні Купальська ніч...

Від тих слів Беркут аж скинувся.

— От старий дурень! Геть розум стратив! Як же ж я забув?! То ж нині сили Зла непереможні! І щоб мені з місця не зійти, якщо перекидень цієї ночі не на вівцю полювати вийде! Що робити будемо?

— А що тут зробиш? Святкувати молоді не заборониш... Та й про вовкулаку ми домовилися мовчати, щоб завчасу потвору не сполохати... Про зброю для парубків треба мислити. І попередити, щоб уважніші були. Од вогню далеко не відходили.

— Була б моя воля, я й опудало Морени хоч раз заборонив палити. Вона й так на нас сердита. Незаслужено ми її кривдимо.

— Заборонити, либонь, не вдасться, а вигадати щось можна. Наприклад, украсти його і десь заховати. Нашим же наплести, що од того матимуть запомогу в сутичці з вовкулакою. Нехай на якийсь час про інше мислять...

Парубок вихопився з села наче ошпарений. Образа за кривду, нанесену йому товаришами, вилилася в палку ненависть до заброди-боярина, що, мов сніг на голову, звалився на тухольців і призвів до того, що його, Гната Кравця, обізвали боягузом!

«Боярин! Хе! Потвора у людській подобі але з вовчим нутром! Перекидень проклятий! — метелялися в його голові то розпачливі, то погрозливі думки. — Ну, нічого... Начувайся ж! Спалити усе гніздо! Щоб і духу в наших горах не позосталося... Максим теж добрий!... Разом росли, разом по горах отару випасали... Першого ведмедя разом вбили. Хто зна чи Максим втримав би рогатину, коли б я бурмилові стрілу в око не увігнав? А зараз? За якусь дівку? Що я йому, лихого хочу, чи що? Ну, вихопилося з язика... Хіба можна отак одразу ображатися? Товариство наше забути? Мирослава справді — красуня писана, але ж не гинути нашим парубкам через її карі очі. Тим паче, що її й викликати з хати було б легше легкого. Виманити, зв’язати, щоб не перешкоджала розправу над перекиднем чинити. А коли усе було б позаду, старі допомогли б. Розтлумачили усе... Хоча, не вірю я, що вона ні про що не здогадується. Стільки літ з потворою під одним дахом мешкати і нічого не помітити? То треба бути зовсім сліпою... А в таке не повірю, хоч ріжте. У нашій хаті щоб ножа хто з місця на місце переклав, а мати вже знає, що хтось його до рук брав. Та й решта жіночого насіння така ж...»

Засліплений думками, Гнат пер поперед себе, не розбираючи дороги, і коли несподівано побачив крізь віти дерев частокіл боярського двору, то аж остовпів на мить. Бо якщо б і хотів кудись потрапити, то у жодному випадку не до цього осиного гнізда.

— Цур тобі, — перехрестився щиро. — Не інакше, як Лукавий мене сюди приніс. На гріх підбиває...