Розділ 21

Розділ десятий

Запала долина. Літо року 6749-го. Тухольщина

Захар уже дрімав, коли почув спершу шурхіт орлиних крил, а потім чиїсь легкі кроки по долівці. Дверей улітку він ніколи не запирав, то й не дивина була, що хтось міг увійти досередини. Цікавішим видавалося те, що він знадобився комусь серед ночі.

— Хто тут? — подав голос, не підводячись з лежанки. — Трапилося щось?

— Це я, Захаре, — почув у відповідь. І від слів тих простих щось забилося в грудях по-юнацькому часто і гулко.

— Морена? — вишепотів одними вустами, не ймучи віри, що все це не сон.

— Упізнав, — вдоволено мовила та. — А я думала, що забудеш за стільки літ.

— Юність не забувається, — дещо сумніше проказав Захар. — Особливо, коли життя вже прожито майже до порога... Постривай, я запалю свічку.

— Не потрібно, — відказала Морена, присідаючи поруч з ним на лежанку. — Нехай так...

— То нехай, — погодився Захар, розуміючи, що все ще молода і вродлива Богиня не хоче зайвий раз побачити те, що роки зробили з його тілом. Нічого не вдієш — дев’яносто літ нікого не красять, хоч і почувається він заледве на шістдесят.

Якийсь час вони мовчали і лиш по злегка приспішеному подиху могли здогадуватися, що кожен зараз подумки вернувся у ті роки, коли молодий і зухвалий парубок примудрився підстрелити необережну Богиню.

— А я до тебе з проханням, Захаре, — порушила першою мовчанку Морена.

— Слухаю, — просто відказав той.

— Сюди йде монгольське військо...

— Відаю. Ми готуємося перестріти його.

— Ні. Ви пропустите монголів через Тухлю. Обіцяю, вони не зачеплять нікого з вашого села. Вони йдуть до мене...

— Кінь? — Захар таки підвівся. — Ти хочеш віддати їм коня Перуна?

— Сульде... Вони звуть свого бога війни — Сульде... — мовила Морена. — Але ти здогадався вірно. Перун хоче вручити його Саїн-ханові...

— Але навіщо? Він же ворог наш?

— Хіба ти забув про Чашу? А монгольський джихангір — хоробрий воїн. Осідлавши коня, він швидко наповнить її.

— Чашу Терпіння! Муками людськими?!

— Це не триватиме довго. А коли завершиться панування Єдиного, ми навчимо людей, як позбутися Батия. Щез же колись Аттіла... То ми домовилися, Захаре?

Старий Беркут довго мовчав і нарешті промовив, поволі добираючи слова. Усе ж не забував, з ким говорить:

— Ні, Морено. Не сердься, але я не зможу цього вчинити. Навіть, коли б хотів. Люди, громада просто не послухає мене.

— Чому ж так? Замість того, аби швидко пропустити орду в чужі краї, ви змусите їх затриматися тут, і тим самим знищите себе. Ти говориш дурниці. Ватагові це не личить. Подумай добре.

— Можливо, що й дурниці, — відказав Беркут. — Але як ми дивитимемося у вічі своїм дітям, знаючи що їхні однолітки гинуть зараз разом з матерями за перевалом лише через те, що наші воїни, дужі чоловіки, розступилися перед ворогом? Ні, Морено, ти просиш неможливого...

— Я не прошу! — в голосі Богині забриніла криця. — Я вимагаю!

— Ти вимагаєш неможливого, Морено, — спокійно поправив Захар.

— Людино! Ти, певно, забув з ким балакаєш? — Богиня вже не говорила, а шипіла. — Бракує мені ще одного дурня поперек дороги... Я даю тобі час на роздуми до наступної ночі. Потім — начувайся! Ти знав мене милу та лагідну, але, якщо дуже хочеш, то матимеш нагоду побачити і в люті.

— Морено, шанована мною Богине Долі і Часу, — спробував розтлумачити свою відмову Захар. — Це не виклик твоїй могутності, повір... Просто, я не можу інакше... Буває мить, коли веління совісті ставить людину в таку ситуацію, що померти значно легше і простіше, ніж учинити підлість. І особливо чітко починаєш це усвідомлювати, після того, як досягнеш віку, в якому уже нічого не прагнеш од життя, крім надії залишити про себе в серцях рідних і близьких добру пам’ять. Сподіваюся, що ти вірно зрозумієш мене і не сердитимешся...

Але відповіддю йому був лише шурхіт крил за вікном і грізний клекіт орлиці у піднебессі.

Сонячне світло вливалося в долину разом з не вельми високим водограєм і розтікалося по ній таким же тихим ставом, тільки прозорішим і глибшим, бо заповнювало її аж до самісінького неба, різко окресленого прямовисними скелями. Що глибшим, то жодних сумнівів, а от щодо прозорості, можна і посперечатися. Особливо в ті дні, коли в горах не бушували грози, і стрімкий потік не ніс з собою розмочену глину. В сонячні, ясні дні великі перлово-жовті пструги*(*форель) мигтіли помежи різноманітним придонним камінням, як цятковані червоним стріли. Великі, тлусті рибини так зажерливо кидалися на кожну комашку, яка необачливо наближалася до водяного дзеркала, що годі було не замилуватися їхніми сильними і меткими рухами.

Заховавшись у затінку великого уламка скелі, що якимось дивом ще тримався берега і не шубовснув у став, старий Захар зачіпляв на гачок велику гнойову муху. Незважаючи на свій поважний вік, він все ще був міцним, кремезним чолов’ягою з пружними м’язами і ясною головою.