Розділ 20

Коли Дмитрій побачив перед собою сивого схимника, то вельми здивувався. Видно було, що далека дорога далася старому важко, бо він натужно з хрипом дихав і обіруч опирався на міцного костура.

— Слава Йсу! — мовив той тихо, ледь переводячи подих.

— Навіки слава, — відказав шанобливо Дмитрій, бо хто ж у Києві не відав про Шемберка. — Ви до мене, дідусю?

— До тебе, синку... До тебе.

— Чого ж самі трудилися, батьку? Було переказати якимсь монахом або послушником, я й зазирнув би до вас у вільну хвилю. Чи при неділі, після богослужіння...

— Того пришкандибав сам, Дмитрію, щоб у тебе, до слів моїх, більше віри було, — тихо прошелестів той, усе ще важко переводячи подих. — А мені конче треба, щоб ти повірив. Усім нам треба...

— Невже таку несусвітню небилицю плестимете? — спробував пожартувати воєвода, але, зустрівшись із серйозними та повитими смутком очима схимника, відразу сховав усмішку. — Жартую... Бо що б ви не казали, повірю одразу. У вашому віці вже не залишається часу на дріб’язок...

— Сам розсудиш... — відказав той повагом. — Але я присів би спершу, й так уся сила вигоріла на дорогу...

— Звісно, сідайте, дідусю, — похопився Дмитрій і запровадив старого до зручного крісла.

Той всівся, згорнув на коліна бороду, щоб по долівці не волочилася, і мовив:

— Чи віруєш у Господа Бога нашого, Єдиного?

— Звісно... — навіть розгубився трохи воєвода. — Хрестили батьки. Не бусурман...

— А Давніх богів чтиш? — продовжував випитувати далі схимник, а очі так і свердлили наскрізь.

— Це ж яких? — не збагнув одразу Дмитрій.

— Перуна, Велеса, Морену?

— Які ж вони боги, — здвигнув плечима боярин, — біси...

— Що ж, нехай і біси... Легше збагнеш, до чого я мову вестиму.

— Якщо про бісів, — здвигнув плечима Дмитрій, — то марно трудились. Я воєвода, а не священик...

— Ти слухай, слухай. Тебе стосується чи ні — потім судитимеш... Так от, в день іменин Архістратига Михаїла, воєводи Божого, прийшов я до тебе, воєводо земний, з попередженням! Страшна загроза повисла над усім християнським світом. До коня Перуна добирається Батий! А якщо він зуміє накинути на нього вуздечку, то вже не знайдеться сили, котра змогла б спинити монголів. — Старий виголосив це так урочисто, наче прочитав молитву.

— Який ще кінь? — здивувався Дмитрій.

Він швидкими кроками зміряв кімнату і спинився біля високого вікна, що виходило на вали. Кинув оком на робітних людей, що аж роїлися там, і вернувся до старого.

— Що Саїн-хан плюндрує Русь, мені відомо. Король Данило давно готується до відсічі сукупно з угринами. Що монголи не щадять ні малого, ні старого — теж відаю. Але до чого тут ця байка?

— А ти ще послухай... — старий говорив впевнено і не скидався на божевільного. — У горах Карпатах, десь побіля Горган, під охороною Морени, в чарівному стійлі, стоїть кінь Бога Війни. І має він таку чародійську силу, що воїн, якому вдасться осідлати цього коня, стане непереможним у бою. А також і війська, що під його рукою будуть битися.

— Гм... — пошкріб потилицю Дмитрій. — Перунів кінь... В стійлі у Морени?...

— Не віриш?

— А повинен?

— В оповіді моїй немає нічого, що могло б ослабити оборону Києва, якщо ти вирішиш прислухатися до моїх слів. Бо кілька дружинників, яких можна вислати на розшуки, великої страти не становитимуть. А якщо кінь такий і справді є? Уяви себе чи Данила Романовича на ньому? Кінець Батию!... А Галицько-Волинське князівство усю Русь об’єднати зможе!

— Гарна мрія... — зітхнув Дмитрій. — Як і кожна казка, де справедливість і правда завше торжествують.

— Уста Вісника, що сповістив мене, не проказують лжі... І на доказ почутого тобою, буде моя смерть на Пилипівку. Так сказано.

Дмитрій спершу пустив повз вуха слова старого про смерть. Усі вони збираються вмирати мало не що дня, а там і молодих переживають. Та все ж було в голосі того щось таке, що примусило воєводу перепитати:

— Хто ж цей вісник?

— Ангел...

— Ну, — протягнув розчаровано Дмитрій, — якщо ангел, то звісно... До його слів треба прислухатися. — і додав, вдавано заклопотано, — Тільки, от де мені того коня шукати?

— Тут він, Дмитрію. Десь у наших горах...

— У горах? А докладніше невідомо? Не позаздрив би я тому, хто в пошуках мав би усі Карпати перейти. Ми ж із князем самі з Галича, тож достеменно відаємо, що таке гірський край.

— Кому дано, той і перейде... І ще одне скажу тобі, воєводо: Бог постійно говорить з усіма нами, та не кожен може його голос почути. Не квапся з рішенням, але пригадай нашу розмову на Пилипів день...

З тими словами старий Шемберко підвівся і пошкандибав геть. У дверях ще затримався, осінив Дмитрія хрестом і додав:

 — Бог з нами, Дмитрію. Внемлемо ж речам його.

— А на Пилипівку старий помер... — закінчив розповідь Дмитрій. — І разом з його смертю розвіялися усі мої сумніви. Тим більше, що Саїн-хан чимраз ближче підступає до Києва. Треба було одразу їхати у Галич, але Данило Романович призначив мене воєводою і довірив оборону міста. Сам же подався в Угорщину до короля Андрія — за підмогою... Я не мав жодної вільної хвилини. Не маю її й тепер. Але й забути розповідь схимника не можу...