Розділ 19

Думаючи про Руженку і все інше, Найда поволі йшов темними вуличками ще сонного княжого міста. До світанку залишалося ще кілька годин, і лише незлобливе, для порядку, собаче валування супроводжувало його. У передранковій імлі ледь-ледь вгадувався берег Дністра, в основному закритий будівлями Підгороддя. А княжий дитинець — на горі, Луквою охоплений. Лише через міст з Підгороддя в сам Галич дорога. А міст на ланцюгах. Підняли — і стирчи аж до ранку над річкою...

Наче й не спав парубок цієї ночі, осмислюючи все почуте і побачене за вчорашній день, а стукіт десятника таки почув крізь сон. Втома взяла своє...

— Що трапилося, Петре? — поцікавився пошепки крізь віконце, аби не будити батьків.

— Воєвода з Києва прискакав, — так само пошепки відказав десятник. — Поквапся... Сам знаєш, Дмитрій жартувати не любить.

— Усю дружину скликає? — стурбувався Найда, розуміючи що княжий воєвода просто так не приїхав.

— Там довідаєшся, — відказав Петро і поспішив далі.

Не барився й Найда.

Біля воріт у княжий двір його перепинили вартові. Окликнули ще здалека, почувши кроки. Що то значить воєвода неподалік! А вчора?

Найда упізнав гукавшого по голосу і озвався трохи насмішкувато:

— Не надривайся, Стецьку... Це я, Найда.

— А-а-а, — протягнув вартовий. — Куниця... Ой, братику, обірвеш ти певно зараз, як бідний у торбу...

— Чого б це? — злегка стривожився парубок, бо з Рудим Стецьком вони приятелювали і той не став би лякати його ні сіло, ні впало.

— Нічого не відомо, але скликає Дмитро лише найбільших шибайголів з дружини. І не схоже, аби ви знадобилися йому, для бенкету.

— А ще що чути, Стецьку?

— От, хоч заприсягнуся, — перехрестився широко Рудий. — Окрім того, що вони заперлися з сотником удвох ще звечора, ніхто, нічого не відає. А тепер ратників скликають...

— І Одарка? — не йняв віри Найда.

— Хе, Одарка... Це чортеня може і вивідало щось... Але ж спробуй у неї щось випитати...

— Так, од неї й справді ніколи не знаєш чого сподіватися. То сама жебонить, хоч вуха затуляй, то набурмоситься, як миша на крупу, і тоді й слова не витягнеш, — погодився Найда і посунув у двір.

— Наказано йти у трапезну! — гукнув йому вслід Стецько.

— А ти казав, що не відаєш, чого кличуть, — усміхнувся Найда. — Таки, мабуть, сумно воєводі без мене мед дудлити.

— Тьху на тебе! — сплюнув спересердя Стецько і додав, звертаючись до свого товариша по варті. — Його, певно, чорти в пеклі на рожні над вогнем крутитимуть, а він казатиме, що лоскоче...

Роздумуючи над тим, що поява Дмитрія може перешкодити йому податися з Юхимом на пошуки Руженки, Найда увійшов у бічне крило замку і став повільно підійматися сходами на другий ярус. Та щойно він поставив ногу на сходинку, як з лівої галереї вихопилася стрімголов якась служниця, і зіштовхнувшись з ним, мало не збила з ніг.

— Тю, схаменися! — вигукнув він спересердя, хапаючи її за плечі, аби не впасти самому і вдержати саму. — Куди преш, світу не бачачи? Горить десь чи миша за комір упала?

— Куди треба туди й кваплюся, — буркнула та. — Тобі що?

— О, — здивувався Найда. Бо, пізнав з голосу, що тримає у своїх обіймах саме доньку ключниці, Одарку. — Про вовка промовка, а вовк суне як оповка...

— З ким же ти, вояко, посеред ночі про мене балакав? — засміялася та, пильніше приглядаючись. — І взагалі, що ти за один? Я не впізнаю...

— Тю, на тебе, Одарко. Це ж я, Найда...

— Найда? — перепитала дівчина і враз схлипнула. — А казали, що ти розум стратив... За Руженкою побиваючись.

Найда промовчав.

Дівчина знов схлипнула. І парубок мимоволі провів рукою по її волоссю.

— Не треба... Якось буде...

Розтривожений дівочим схлипуванням, парубок несподівано й сам відчув якусь непевність. Адже, всі ці байки були дуже цікаві та повчальні, але він же власними руками опускав гріб з тілом Руженки в землю обабіч цвинтаря. (Підозрюючи дружину Юхима у самогубстві усі священики навідріз відмовилися хоронити її за християнським обрядом.)

І ще пам’ятав Найда, як одного разу, десь перед зеленими святами, він перестрів її ненароком на самоті, неподалік копанки, на яку жіноцтво сходилося прати. Руженка тоді простягнула до нього руки і промовила благально: «Найдочко, милий, любий, я вже так довше не витримаю!» Але коли він хотів приступити, панічно сахнулася і стрімголов кинулася навтьоки. Що ж до розповідей Юхима та запевнянь Митрія, то всі вони залишаються лише словами... Хто зна де вона, ота Морена, з усім її замком? Та й чи існує взагалі?.

— Слухай, Одарко, — спробував прогнати од себе смутні думки Найда і відволіктися. — Ти випадково не відаєш, чого Дмитрій нас скликає? — спитав не особливо розраховуючи отримати якусь відповідь.

Але та несподівано відказала тихо:

— Опівночі носила воєводі та Опанасовичу трапезу і зрозуміла, що вони дуже стурбовані...