Розділ 16

Весна року 6747-го. Замок Морени

(Десь у Карпатських горах)

— Думаю, що з повним правом оголошу тобі, о найдостойніша серед богинь, вічний шах, — пишномовно, трохи співучо промовив Велес і посунув на одну клітину чорного пішака в обладунках монгольського воїна. — Прийми це як знак пошани до твого героїчного спротиву. Відверто мушу визнати, що то була одна з найкращих партій, які мені вдалося зіграти у цьому віці...

Морена ще вперто розглядала шахматну дошку, але й одного погляду було досить, щоб збагнути, що пат оголошено справедливо.

Затиснений у кутку одним-єдиним чорним воїном, білий король в одежах слов’янського князя не мав права зробити жодного руху... Праворуч і позаду закінчувалося ігрове поле. Ліворуч була клітка, що самим своїм забарвленням нагадувала про загрозу удару чорного пішака. А просто перед королем, нахабно посміхаючись йому в обличчя, пригнувшись як для стрибка і вийнявши наполовину кривий клинок, стояв ворожий воїн.

Для білого князя він не став би суперником, і той змахнув би його з дошки одним ударом булави, але несила. Бо неподалік причаївся низькорослий вершник, націлений на цю ж клітину. Князь залишався живий, але безпорадний як немовля.

— За достойний опір дарую тобі волю, — продовжував кпинити Велес. — Плати данину і пануй собі далі...

Морена, хоч і сердилася за програш, примусила себе відірватися від безнадійної ситуації й подарувати Чорнобогові чарівну усмішку.

— Здаюся на милість переможця...

— То ж то... — становчо проказав Велес. — Будеш знати, як наших зачіпати... — А тоді не витримав і розсміявся: — Так що там з викупом?

Морена зітхнула.

— Як домовлялися...

— О-хо-хо... — Велес потягнувся до хрускоту в раменах. — Одне бажання... Для простого смертного — лише мука. Спробуй-но вибрати, чого найбільше хочеться. А для мене... Ну, скажи, чого я не можу такого, що можеш ти?

— Якщо добре подумати, — втрутився у розмову Перун, що саме увійшов і почув останні слова, — то щось би і знайшлося. Я так думаю...

— Фе, — вдавано ображено скривилася Морена. — Срібна борода до колін, а думки, як у прищавого хлопчиська навесні...

— Ага, — буркнув Перун. — Якраз я лише про ваші жіночі зваби й думаю безнастанно... Мав на увазі, що в кожного є справи, якими він сам не надто охоче займається...

— Книга! — підхопив задоволено Велес. — Спілкуватися з нею просто нестерпно!

— О, ні... — заблагала богиня. — Тільки не це.

— Учися вигравати і не доведеться чорну роботу власноруч виконувати, — настановчо промовив Перун й усівся поруч. — Між іншим, я зголоднів. Ці монгольські страви доведуть мене до виразки шлунку. Але ж не може Сульде бридитися їжею свого народу і зовсім нічого не їсти. Тільки вигадки про зарік трохи спрацьовують, дозволяючи обмежувати це безконечне споживання конини та баранини... Накажи подати щось поживніше і м’якше для утроби. І не вичаруване. Від чарів теж потім, як камінь проковтнувши...

— Старіє наш Перун, — шепнула Морена до Велеса, а сама клацнула пальцями і наказала служницям, що вифурнули з іншої кімнати: — Полумисок борщу на сметані і три дюжини вареників у грибній підливі. Пити що будеш? — уже до Перуна.

— Квас, але щоб солодкий...

— А мені, — не втерпів і Велес, — все те ж саме, але не квас, а горня холодного топленого молока...

Служниці вклонилися й щезли.

— Добре їсти і довго спати — бог здоров’я мусить дати, — протягнула насмішкувато Морена.

— А що? — в тон їй відказав Перун. — Не все ж про спасіння душі молитися. Тіло теж їжі потребує.

— До того ж, — Велес так нап’яв м’язи, що мало не розійшлася по швах вишита льняна сорочка, — хороше тіло вимагає і їжі хорошої...

Морена пирхнула.

— Єдиного люди своїми постами он як виморили — шкіра й кості... Ти б і нас такими бачити хотіла?

Четверо гномів втягнули ще один стіл, уже застелений білосніжною скатертиною. Відразу ж — повітрулі заставили його замовленими стравами.

— Що спершу? — поцікавилася для годиться Морена, хоч наперед знала, що почує... — Діло чи трапеза?

— Трапеза, — прогув Перун. — Бо страва прохолоне і смак втратить. А до Книги — що у вас пильного? Такого, щоб я не знав? Батий слухняно рухається на захід. Ще цього року його тумени будуть під Києвом. Думаю, ближче до зими. І оплот християнства на Русі щезне з лиця землі. Потім — сюди, у Галичину. По коня... А там, через перевали і по Дунаю, — у Європу. І кінець Єдиному! Тим, хто живий залишиться, по непроходимих лісах розпорошеним, не до його церков буде. У лісових пущах про нас скоріше згадають.

Коли б не затиснена у правиці ложка, Перун виглядав би страшно! Борода розкошлалася, вуса настовбурчились, очі вогнем горять, голос — грім небесний. Але звичайнісінька дерев’яна ложка робила його промову буденною, якщо не смішною. Так у своїй хатині смерд-гречкосій може балакати до своєї челяді, оповідаючи за обідом, як він страшно відімстив клятому сусідові, пересунувши камінь із межі на його поле...