Розділ 15

Зима року 6748-го. Околиця Галича.

Підгороддя

Одним дужим стрибком Найда схопився на ноги і... впав на долівку з лежанки, що стояла у його хаті.

Він остаточно прокинувся й підвівся, витираючи з чола рясний піт.

— Оце так наснилося, — прошепотів ледь чутно. — Від такого сновидіння не довго й переставитися.

Митрій опинився одразу ж поруч.

— Сон? Ти бачив сон? Розповідай хутко, поки не забув. Я тут чарував трішки над тобою. Сон віщий повинен бути! Що снилося?

Найда покрутив головою.

— Таке у двох словах не переповіси...

— А ти спробуй, — наполягав домовик.

— Ну, якщо загалом, то я з вовкулакою, гм, бився.

— Таки вовкулака, — кивнув Митрій, наче й не чекав чогось іншого. — Він не видався тобі знайомим?

— Знайомим? — перепитав здивовано Найда. — Ну, я начебто не маю серед перекиднів товаришів. Хоча, стривай... От, коли ти запитав, я згадав, кого нагадував мені його голос. Юхима!.. Але ж, звісно, після того, що трапилося в лісі... Хто інший міг мені наснитися?

— Юхим? — повторив домовик. — І це сходиться... Тепер скажи мені ще одне: хто з вас переміг?

— Ну, вовкулака виявився сильнішим. Я, хоч і не бачив цього, але знав, що він усіх моїх супутників загриз. А коли моя черга настала, щось утрутилося. Якийсь амулет врятував мені життя.

— І це сходиться. Гарний сон тобі приснився, хлопче. Тепер я буду за тебе спокійніший. Лише прошу, перш ніж вибиратимешся у дорогу, поговори зі мною.

— У яку ще дорогу? — здивувався Найда.

— Не відаю... Як прийде час, ти сам скажеш мені, куди збираєшся.

— Ти можеш обійтися без загадок? — підвищив сердито голос Найда. Але Митрія вже не було поруч.

Натомість на дворі зарипів під чобітьми сніг, і хтось владно постукав у віконниці.

— Хто там? — стривожено озвалася мати.

— Сотник велів зібрати дружину, — почувся голос десятника. — Поквапся, Найдо!

— Вже йду! — відгукнувся парубок і зіскочив з лежанки. А що був повністю зодягнений, то лиш накинув кольчугу, підперезався мечем і ступнув до сінешніх дверей.

— Синку! — раптом покликала мати.

— Що, нене?

— Будь обережним...

— А як же, — усміхнувся парубок. — Розхристаний не ходитиму і снігу не їстиму.

— Сон я бачила лихий, — прошепотіла Христина.

— Сон? І ви — сон...

— Вовчий сон... Вовки тебе з моїх рук рвали, а я вдержати не могла...

— Так, — протягнув Найда. — Щось і справді надто багато вовків та вовкулаків навколо Галича розвелося. — А до матері додав ніжно: — Не турбуйтесь, нене. Митрій казав, що сіроманцям до мене зась, і я чомусь думаю, що він не обдурює... — потім перехрестився на образ у кутку і поквапливо вийшов... Сотник даремно не турбуватиме.

Заметілі та снігопади, що майже тиждень, не вщухаючи, вкутували снігами замерзлу землю, нарешті вгамувалися. Важкі свинцево-чорні хмари зблідли і розтанули, наче ніколи й не збиралися. І над усією Галичиною засяяло, заіскрило сніжинками та інеєм лагідне зимове сонце.

У лісі було тихо і спокійно. Лиш вряди-годи із шурхотом і бухканням сковзала з гнучкої гілляки пухнаста біла шапка, та лунко хрускотів на морозі сніг під кінськими копитами.

Виконавши доручення й перечекавши негоду, Найда неквапом повертався у Галич. У парубка був чудовий гумор, і в такт легкому клусу він мугикав собі під ніс якусь різдвяну пісеньку.

Ще зовсім свіжі й болючі спогади поволі відступили десь на запліччя, а там і загубилися, змішавшись із новими враженнями і турботами.

Навіть повертаючись додому, Найда більше думав про те, як маються там хворий батько і старенька мати, ніж переймався трагедією з коханою. Правда, тут Руженка була і сама частково винувата. Хто ж стерпить образу, кинуту в обличчя, до того ж цілковито безпідставно. Тому й мовчало серце парубка, сховавшись за кривду, і дозволяло не думати про те, що їй зараз, либонь, значно гірше і важче.

Люди завжди готові прийти на допомогу іншому, особливо, якщо це нічого не коштує. Коли ж доводиться чимось жертвувати, — надання помочі стає складнішим. І вже зовсім безнадійно, якщо шляхетний вчинок вимагає офірувати власну гордість, або навіть просту пиху чи амбіції... У цьому випадку всі гарні наміри відразу кудись щезають. А слухняне сумління мовчить, наче ворона з яйцем у дзьобі.

Тож Найда поволеньки їхав лісовим гостинцем, тихо насвистував, милувався красою зимового лісу, і ніщо не затьмарювало парубкові хорошого настрою.

...Двійко подорожніх, що притулилися обабіч дороги на великому, вивернутому з корінням конурі старого граба, не одразу й привернули його увагу. Бо були густо припорошені снігом, як усе навколо. І такі ж непорушні...

— Агов! Люди добрі! — окликнув їх Найда, під’їхавши трохи ближче. — Ви ще живі, чи вже теє?