Розділ 14

Інтермецо І               

Ліс спав. Столітні дуби і сосни вкутані товстим шаром інею, у снігових шапках, кучугурах вище колін, тихо дрімали, потріскуючи від морозу, наче переверталися неспокійно уві сні. Кришталеве око місяця холодно оглядало його з чорного оксамитового неба і, вкупі з міріадом мерехтливих зір, заливало все мертвотним білим сяйвом. Від того крижаного світла мороз ще сильніше стискав за плечі, забивав подих.

Найда щодуху мчав лісом...

Точніше, мчала його, охоплена невимовним жахом, душа. З останніх сил тягнучи за собою стомлене, зболене тіло, що ледь-ледь переставляло ноги, провалюючись у снігові замети то по коліна, а то й по пахви. Він біг, повз, рачкував, утупившись перед себе невидющими очима. Кожна кісточка його тіла, кожен м’яз були спрямовані вперед, геть, подалі від того страхіття позаду. Куди весь час сіпалася глянути голова, але так і застигала при найменшому русі, а ноги відразу ж наддавали ходи. Льняна сорочка прилипла до плечей, мокра від льодяного поту, і людиною тіпало, мов у пропасниці. А волосся аж ворушилося під збитим набік шоломом. Він знав, що неминуче загине, але розумів також і те, що житиме доти, доки бігтиме... З кожним кроком виграючи у смерті ще мить, ще подих.

Рот у Найди був широко роззявлений, і він, певно, кричав би від жаху, якби стиснене судомою горло ще підкорялося мозку. А так — лише розпачливе скімлення, жалібне щеняче повискування порушувало спокій сонного лісу.

Дике, несамовите виття вовка-одинака, що вийшов на полювання, розітнуло ніч, застерігаючи кожного, щоб не смів торкатися його здобичі.

Від того виття Найда зробив величезний стрибок, перечепився об гілляку під снігом, у котре впав у замет і добряче луснувся чолом до невидимого у сніговій одежі пенька. Давно розщібнутий шолом урятував його від смерті, однак сам зірвався з голови і пропав у кучугурах.

Нема доброго, щоб без злого...

Воїн поволі підвівся, стріпнув кучерями і відразу ж скривився від болю, але в його божевільних очах з’явився проблиск думки.

Зараз він стояв на невеличкій галяві, перед височезним могутнім дубом. Керуючись скоріше інстинктом, аніж тверезим розсудом, Найда підскочив до дерева і з останніх сил подерся вгору. Проліз сажнів шість-сім, подивився вниз і, певно, залишився незадоволеним, бо піднявся ще на кілька ліктів і лише там зручно примостився на товстій гілляці. Однак і цього було йому, певно, недосить, бо зняв із себе довгого шовкового пояса і міцно прив’язався до стовбура. Після цього перехрестився і полегшено зітхнув.

Шал божевілля вже покинув його, і застигла маска жаху поступово зникала з обличчя.

Він усвідомлював, що приречений. Бо висидіти непорушно на такому морозі, доки сонце розвіє нічні жахи, не вдалося б нікому. Але ця смерть була відома і, якщо вірити чуткам, навіть приємна... На відміну від тої — страшної й невмолимої, що спіткала всіх його товаришів.

Найда знову зітхнув і, проганяючи від себе криваві спогади, почав молитися:

— Отче наш, іже єси на небесі, да славиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє, да збудеться воля твоя святая, яко на небесі, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь. І остави нам довги наші, яко же і ми оставляєм довжникам нашим. І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас од лукавого. Амінь!

Не встиг він ще вимовити останнього слова молитви, як на галявину вийшов вовк.

Про те, що це саме вовк, можна було здогадатися лише з загальної будови. Бо побачений парубком звір був десь утричі більшим за звичайного сіроманця. І нагадував радше ту величезну смугасту кішку — тигра, яку воїнові довелося одного разу побачити при княжому дворі. Був тигр неймовірно лютий, сильний і звивний. Сотник Грива, що маючи тільки ножа, виходив сам на сам із ведмедем, добре роздивившись рухи того звіра, відмовився від двобою. І добре зробив, бо випущений задля забави на котяру здоровенний шатун трьохліток, не вистояв супроти тварюки й того часу, що потребує курка, аби знести яйце. Вовкоподібна потвора, що стояла під дубом і принюхувалася, виглядала не менш люто... Але не страхітлива, убивча сила, що була в кожному русі звіра, не величезні ікла, з яких ще й досі скапувала кров товаришів воїна, викликали непоборний жах, а — очі. Вони палахкотіли таким яскраво-червоним вогнем, наче увесь жар пекла містився у черепі потвори. Глянувши звірові у вічі, Найда певно впав би з дерева, якби завбачливо не прив’язався.

Могутня темна хвиля ненависті досягла й заполонила мозок людини, підкоряючи собі тіло і душу.

— Злазь! — гаркнув вовкулака. Тепер у цьому вже не було сумніву, адже навіть у казках справжні вовки не надто охоче розмовляють людською мовою. — Злазь сам, хробаку, бо пожалкуєш, що на світ народився, як я тебе здійму звідти!

Кожне слово, що вилітало зі страхітливої пащеки, супроводжувалося зловісним гарчанням, і Найду то знову починала тіпати пропасниця, то несподівано обдавало з ніг до голови нестерпним жаром.

— Отче наш... — почав було він знову, але вовкулака так жахливо загарчав, що слова молитви завмерли в людини на вустах.

— Навіть не пробуй, — погрозливо докинув вовкулака. — Бо за це я з тебе живого печінку витягну...

Кажуть, що загнаний у глухий кут щур кидається навіть на пса... Так то щур, а людина? Вогонь, хоч який сильний би не був, з’ївши все, що годиться на паливо, мусить згаснути. Певно, те ж відбувається й зі страхом. Від безконечного жаху і відчаю в душі у людини щось перегорає, і вона, усвідомивши, що втрачати вже нічого, несподівано для себе робиться рішучою й відважною. Правда, не кожний може з цього скористатися. Не завжди стає часу...