Розділ 11

Газук узяв до рук велику піалу і жадібно випив усе до краплини.

— Велике спасибі... — повторив, вдячно прикладаючи долоню до серця. — Тепер я готовий служити тобі, Повелителю, наказуй.

«Що ж, — розважував тим часом Батий, — і безсмертний мусить визнавати силу монгольського війська. До того ж, недаремно він просив не відрубувати голови... Мусить бути причина! А якщо відрубати? І відразу спалити на попіл? А попіл розвіяти по вітру, або розпорошити над бурхливою водою? Тіло теж можна спалити... Хто зна, як тоді буде з воскресінням? Може, спробувати? Але тоді я знову не отримаю відповіді на свої питання... Ні, краще зачекаю. Зрештою, куди він подінеться? Накажу — і мої тургауди притягнуть цього безсмертного за кінським хвостом — хоч і в монгольські степи, хоч у Московію. Або й до Останнього Моря. Між іншим, якщо й справді волочити у таку далечінь, то воскресне те, що залишиться?..»

Від цих думок Саїн-хан відчув себе впевненіше і милостиво кивнув головою, а тоді промовив у вогонь:

— Ти так і не сказав, ким є насправді...

— Я все ще людина, повелителю, — спокійно відказав чаклун. — Старий факіх, що тисячоліття тому обміняв утіхи і насолоду плоті на безконечне вивчення мудрості, залишеної нам тими, хто жив віки і віки перед нами. Заховавшись від усього світу зі своїм учителем у безлюдну пущу, я вивчав різні науки і набирався розуму. То були благословенні часи. Я служив Сульде, і він щедро наділяв мене силою. Птахи і звірі, трави та дерева — усе підкорялося моїй волі. Хоч я був лише слугою у Богів, зате на землі не знайшлося б могутнішого за мене. Але — ніщо не вічне... Як виявилося, це стосується й Богів.

Бату-хан здивовано підвів голову.

— Так, Повелителю тумена туменів, — гірко зітхнув дивний старець. — Боги — теж минаються. Їхня сила вимірюється кількістю людей, які у них вірують.

Субудай-багатур недовірливо кахикнув.

— Невже людей так поменшало? Мій славетний дід, Потрясатель Світу, звісно, залишив по собі кривавий слід, але ж багато й залишилося. До того ж, хе-хе, наші воїни, як могли, впливали на плодючість підкорених народів...

— Хвала всемогутньому Сульде! — звів угору руки чаклун. — Жінки родять щедро і постійно. Народів у світі не забракло навіть після того, як ним кривавим потоптом пройшовся невмолимий Аттіла.

— Хто це? — скинувся Саїн-хан, суворо насуплюючи брови.

 — Цей воїн водив свої війська цими степами, коли я був молодшим на кілька століть, — відказав Газук. — Але про нього трохи згодом. Спершу Боги... — Він перевів подих, наче зітхнув. — Так-от: літ із тисячу тому народився новий Бог. По різному його звали... Безіменний, Єдиний. Відмінний від інших тим, що власного сина дозволив убити людям, начебто на спокуту їхніх же гріхів. У чому тут сенс, я досі не збагнув. Але не про мене розмова. Решта богів з того спершу лише реготалися... А коли схаменулися — виявилось, що сила його стала більшою за їх усіх разом узятих. І хотіли б на старе повернути, та не владні уже були над світом.

— З людьми, які мають такого могутнього покровителя, краще не зачіпатися, — пробурмотів похмуро Субудай-багатур. — Тобі відомо, де живуть ці народи?

— Знаю, — кивнув головою Газук. — Але весь хосен у тім, що Єдиний не допомагає своїм послідовникам при житті. Він ні у що не втручається, а лише обіцяє, устами проповідників, нагородити за все сповна після смерті. У створеному ним же Раю. Тож ті, кого переконало його вчення, вмирають без спротиву, бо очікують вічного блаженства.

— І не бояться, що їх обдурюють? — аж підвівся Саїн-хан.

— Ті, хто щиро вірує, не бояться...

— Певно, хтось із тих, що заслуговують на їхню довіру, повернувся після смерті й підтвердив обіцянки? — припустив аталик.

— Як мені відомо — ні... — відказав Газук.

— Тоді я нічого не розумію, — здвигнув плечима Одноокий Барс. — Невже ще бувають такі дурні?

— Саме тому давні Боги й прогледіли Безіменного. Вони й на мить не припускали, що хтось купиться на його обіцянки.

Саїн-хан трохи помовчав, щось зважуючи в думках. А потім озвався тихо:

— Ні, я волію вмерти щасливим, аніж сподіватися щастя потім... Боги люблять жартувати. Похопишся, а змінити уже нічого не здатен...

— Хвала Сульде! Він не помилився в тобі, о Найвідважніший воїне світу! — низько вклонився ханові Газук. — Адже я тут саме з його волі. І радий, що ми зможемо дійти згоди.

— Домовитися? — здивовано перепитав Саїн-хан. — Бог Війни хоче від мене якоїсь послуги?

— Ще б пак, — утрутився, хитро примруживши єдине зряче око, Субудай-багатур. — Згадай, о Світоче моїх очей, що казав цей раб. Сила богів у кількості тих, хто вірить у них. І саме тут ти можеш надати Сульде велику допомогу!

— Я не проповідник! — гордовито випростався юний джихангір. — Я — воїн!

— Так, Мунке-Сал, і не абиякий! — поквапився вступити у розмову чаклун, воліючи, аби Саїн-хан довідався про угоду саме від нього, а не від свого аталика, який схоже, про все здогадався. — І саме тому ти, як ніхто інший, можеш скоротити чисельність прихильників Єдиного. А давно відомо, що деколи вигідніше мати мало ворогів, аніж — багато друзів...