Розділ 10

Пізня осінь 6745-го. Правий берег ріки Ітіль.

Гора Урака

Розкішне шовкове шатро непереможного джихангіра монгольського війська Саїн-хана розкинулося біля невеличкого гомінливого струмочка, що напрочуд весело збігав із високої й похмурої гори Урака. Чудовий гнідий кінь бив копитом поруч із розшитою золотим гарусом запоною, що прикривала вхід усередину. Він був ханським улюбленцем, і рідко коли Батий дозволяв осідлати собі іншого скакуна. Ось і зараз, почувши нетерпеливе порскання, хан вийшов назовні, зі шматком житнього коржа в руці.

Незважаючи на страхітливий буревій, що пронісся над рікою минулої ночі, ранок видався напрочуд погідний, а чисто вимите небо лагідною блакиттю заповідало гарний день.

Хоч довкола, як завше, було щільне кільце з юрт тургаудів ханського «Непереможного» тумену, яке надійно захищало хана від можливих небезпек чужого краю, вірний Арапша вибирав місце постою так, щоб шатро опинилося на підвищенні, а хан міг бачити усе над верхівками юрт, залишаючись недосяжним для очей інших.

Гора Урака височіла поруч, і шамани володаря грому Хоходой-Моргона, котрі мешкали у ній, могли згори позирати з жахом на море юрт і кибиток, що затопило берег могутньої ріки. На відміну від свого найстарішого жерця, вони потерпали перед невблаганною могутністю монголів і з острахом очікували тієї миті, коли очі джихангіра повернуться в їхній бік. Та боялися даремно.

Відбираючи все у половецьких ханів, а їх самих, з людьми, ставлячи в перші ряди свого війська, забобонний Саїн-хан суворо заборонив кривдити шаманів, щоб не підбурити супроти себе чужих богів. А тепер, ось уже другий день, він готувався до зустрічі з могутнім ворожбитом Газуком — хотів вислухати його пророцтво, передбачене уві сні хурхе Юлдуз, та все відкладав. Тисячолітній чаклун викликав у його душі якийсь неспокій, і хан, непомітно для себе, знову і знову вишукував поважні причини, аби перенести цю зустріч на інший день. Але сьогодні...

Батий нишком зітхнув і озирнувся — чи хто не помітив його, негідну відважного багатура, поведінку? Потім підвів голову і перевів погляд на вузеньку щілину в горі, що правила за вхід до печери Газука. З цієї нори, якщо вірити тому, що плетуть полонені половці, чаклун вилітає кожної ночі у степ, перекинувшись на велику білу сову, щоб огледіти світ. Вартові таки бачили на тлі неба якусь птаху, що пролітала над станом...

(Минулої варти Арапша навіть хотів дістати її стрілою, аби роздивитися зблизька, але вчасно пригадав заборону хана й опустив лук).

У темному отворі наче блиснула пара очей, і Саїн-хан роздратовано пересмикнув плечима. Увечері він необачно пообіцяв своїй Зірці, що сьогодні вона нарешті побачить знаменитого чаклуна, а хан звик дотримувати свого слова.

— Арапша, — мовив не роззираючись, бо знав, що вірний охоронець завжди поруч, — Юлдуз-хатун уже прокинулась?

— Так, Повелителю... — почув у кількох кроках позад себе тихий голос охоронця.

— Перекажи, нехай прийде у моє шатро, а сам пошли нукерів на гору — по чаклуна.

— Слухаюся, Повелителю, — уклонився Арапша, показавшись на очі, але на мить затримався, непевно переступаючи з ноги на ногу.

— Ну? — насупив брови хан, що не терпів жодних зволікань у виконанні його наказів.

— А якщо він опиратиметься? — витиснув із себе темник. — Чи можу я застосувати до нього силу?

— Опиратиметься? — щиро здивувався Бату-хан. Йому і на гадку не спало, що хтось може перечити волі джихангіра. Таке і монгольським ханам не прощалося, а тут — якийсь половецький ворожбит. Але на запитання Арапші він не мав причини сердитися. Навпаки, — молодець, що пам’ятає про заборону кривдити жерців. І додав становчо: — Це мене не обходить. Хоч за кінським хвостом волочіть, але щоб зараз був тут!

Провівши важким поглядом Арапшу, хан плеснув по морді жеребця, від чого той невдоволено порснув і сіпнув головою, — круто повернувся і зник у шатрі. Поганий настрій знову почав змагати його. А це означало: якщо зараз же ніхто не розвеселить хана, то невдовзі проллється чиясь кров...

Усівшись на сап’янові подушки, Саїн-хан пірнув поглядом у багаття й замислився. Похід почався вдало, незважаючи на вперту зарозумілість Гуюк-хана і потайну непокору прихильних до нього дрібних ханів. Військо невпинно посувається на захід, і все більше земель витоптують коні монгольських воїнів... Навіть норовиста Ітіль мусила покоритися його волі, і ось шатро джихангіра стоїть на її правому березі. Далі — землі уруситів і булгар... З кожним днем чимраз більше коштовностей доводиться перераховувати і перевозити його юртджі*. Але впевненості у своїх силах та твердості, необхідної кожному воєначальникові, Саїн-хан чомусь так і не осягнув.

Коли був поруч Субудай-багатур, він оживав і поважнів, його вчинки та накази не осоромили б і Потрясателя Всесвіту; але залишаючись на самоті, — поринав Батий у вир прикрих і тривожних думок. І тоді — лише жорстока страта, вигляд пролитої крові ворога чи відступника могли повернути йому душевну рівновагу. А ще — Юлдуз, його юна і ніжна красуня-дружина, своїми солодкими пестощами і милим слуху щебетанням уміла розвеселити Саїн-хана, повернути затишок його думкам. Тому-то і йшов так часто до її намету, і залишався там на цілу ніч.

Юлдуз. Зірка.

Запона шатра відхилилася, і вона увійшла досередини. Зодягнена у шовкову китайську одежу, розмальовану золотими драконами і пишними квітами лотосу, високу оксамитову шапочку, оздоблену бісером, усміхнена і весела, немов ранкове сонечко.