Розділ 9

Ворота Народів. Весна року 6745-го.

 Ставка Саїн-хана

Нещадний сморід в юрті шамана-ворожбита й нерозбірливого примусив би затулити носа і стрімголов вискочити на повітря, але важливість очікуваного пророцтва утримувало на місці вічного та непереможного джихангіра* (*монг., — верховний командувач). Отож й усі інші мусили терпіти. Хоча нудотні запахи давно вже викликали нестерпні судоми в переповнених масною їжею шлунках.

Розкошланий, перемащений кров’ю і нечистотами, жрець Долі несамовито копирсався в баранячих нутрощах, уже занадто довго навіть для непосвяченого в таїнство ворожіння. Шаман теж розумів це, але, пам’ятаючи про долю сімох своїх попередників, не насмілювався зустрітись поглядом із грізним і невмолимим Саїн-ханом. А ще більший жах на нещасного наводило єдине, завжди налите кров’ю і люттю, око ханського аталика* (*монг., — вчитель, наставник) Субудай-багатура. Ворожбит давно б уже підвівся з долівки і прорік волю Богів, але саме сьогодні байдужа Доля вперто мовчала, не бажаючи відхилити перед людьми навіть краєчка завіси, за яким — майбутнє.

Час минав. І хоч як не зволікав ворожбит із відповіддю, повелитель чекав, а значить, слова повинні були прозвучати.

Повільно і приречено він випростався, глипнув на суворе обличчя джихангіра монгольського війська і бухнувся перед ним на коліна, намагаючись поцілувати кінчик сап’янового чобота.

— Слухаю тебе, шановний, — озвався Батий, бридливо зупиняючи ногою шамана. — Що Духи звеліли передати нам?

— О Сонцеликий, зглянься над нещасним байгушем* (*монг., — жебрак)! — узявся благати шаман.

— Говори! — гримнув Субудай-багатур. — Не випробовуй терпіння нашого сонцеликого хана!

— Боги мовчать, о Нищителю всього живого! — ледь чутно вишепотів ворожбит, скоса поглядаючи на жорстокого повелителя, завмираючи душею, очікував найгіршого. І не помилився у своїх припущеннях. Восьмий раз почувши від ворожбита ту ж саму осоружну відповідь, Саїн-хан люто вилаявся, круто повернувся й вискочив із намету. Слідком за ним поспішили вірні тургауди* (*монг., — охоронці) та юртджі* (*монг,. — скарбник). У шатрі залишився тільки Субудай-багатур — живе втілення самого Ебліса — Духа Зла.

Сказати, що Субудай-багатур був розлючений, значить, нічого не сказати... Аталик джихангіра, найкращий темник Потрясателя світом, святого Чингіза, аж не тямив себе від злості. Шал ненависті й люті розпирав його. І не дивно... В той час, коли Шейбані-хан уже підкорив Булгарське царство, що на ріці Камі, і його тумени* (*монг., — загони) святкують перемогу, він — Поранений барс, хто разом з Джебе-нойоном, Богурчі та Мухурті був одним із чотирьох копит непереможного Чінгізового коня, — змушений уже котрий день нидіти перед «Брамою народів», поміж Кам’яною грядою й Абескунським морем, замість того, щоб підкоряти чужі землі й пити з рук прекрасних бранок солодкий трунок перемоги. А все через дурних ворожбитів, яким Боги пошкодували подарувати бодай кількох крихт розуму.

Субудай-багатур аж зубами заскреготів спересердя.

Ось і Бекі, восьмий із цього безголового племені, лежить ниць перед ним. Але жоден ще не здогадався сказати Бату-ханові того, що молодик мріє почути. Наче це вимагає якогось надзвичайного знання. Та він, Субудай-багатур, сам, без усякого ворожіння здатен віщувати удачу орді. Та й хіба може бути інакше? Цього року на захід водночас вирушили десятки монгольських туменів, ще й під проводом внука славетного Священного Правителя. А ці вперті віслюки закопалися по вуха в баранячих нутрощах і, як один, бурмочуть: «Боги мовчать! Боги мовчать!..» Так, наче ті взагалі колись розмовляли зі смертними. Люди дізнаються про їхню волю лише тоді, коли вже нічого не можна поправити. Що ж, безмозкого дурня і стратити не шкода... Все одно жодної користі.

Субудай-багатур звично клацнув пальцями, даючи знак велетневі Кинбаю, й обернувся плечима до жалюгідно скоцюрбленої на брудній долівці постаті ворожбита. Особистий охоронець аталика добре відав, що має чинити, тож, не гаючи і миті, вхопив шамана за ноги, відірвав од землі, впер його чолом в повстяну циновку і став повільно пригинати жертві п’яти до голови.

Відчуваючи на своєму обличчі подих невблаганної смерті, ворожбит жалібно заскімлив і, в пошуку порятунку, вхопився за останню думку, яка несподівано з’явилася в його охопленому жахом мозку.

— Стривай, Непереможний! Милосердя! — вихрипів ледь чутно, бо горло вже сковувала судома, а напружений хребет ось-ось мав тріснути, мов суха гілляка. — Я ще не все сказав!

Субудай-богатур, який було вже взявся рукою за закіптюжений полог намету, зацікавлено спинився. Навчений розуміти господаря з одного погляду, Кинбай в ту ж мить підхопив ворожбита і поставив на рівні ноги, — притримуючи за комір, бо у нещасного так тремтіли коліна, що сам він уже не міг стояти. А до всіх попередніх нестерпних запахів додалися ще й неповторні «аромати» спорожненого шлунка та сечового міхура.

— Ну! — гарикнув аталик. — Тільки не пробуй крутити, Бекі. Інакше наступна твоя страта буде набагато страшнішою. І ти, син шолудивої верблюдиці, сто разів пожалкуєш, що не вмер тепер!

— Хіба може нещасний раб, о Безжалісний Барсе, навіть помислити, щоб спробувати збрехати, перед твоїм всевидющим оком? — ледь чутно пробелькотів, не маючи змоги вдихнути на повні груди, ворожбит.