Розділ 8

Трохи далі від того кривавого місця, на узліссі, схований від людських очей густим чагарником, стояв величезний вовк. Червоні очиці його горіли дикою люттю, а з гострих вишкірених іклів скапувала на сніг скажена жовта піна.

Вовк ще якийсь час приглядався до всього того, що діялося перед міськими валами і аж тоді, як жінка зі знайденим хлоп’ям зникла у брамі, неохоче посунув у глиб лісу. Спершу кроки його були повільні, наче звір продовжував над чимось пильно думати і ніяк не міг зважити, чи правильно чинить. Але невдовзі наддав ходи і сірою блискавицею замигтів підліском.

Мчав він так досить довго. Аж поки не вихопився на невеличку галявину, що невідомо звідки взялася посеред дикого лісу. Була вона зловісна, похмура. Крізь густі віти вікових дубів сонячне проміння не мало жодної змоги пробитися сюди, тож вечірні сутінки панували тут навіть у найпогожішу літню днину. Непролазні хащі з усіх боків так і напирали на цей клаптик чистої землі, і лише чари стримували їх на невидимій межі. Посеред галявинки на неохватному дубовому пні «росла» хижа. Майстер, що зводив її, певно, вирішив заощадити на фундаменті. Через те здавалося, що хижа ця стоїть на одній нозі, наче гриб.

Вовчисько зупинився перед ганком, вдарився об землю й у ту ж мить перетворився на дужого чоловіка середніх літ. Уся його міцно скроєна постать, кожен м’яз, перевитий товстими жилами, виказували величезну силу. Здавалося навіть, що у людській подобі цей чоловік був ще більшим хижаком, ніж у звірячій шкурі.

Перекидень мацнув рукою під ганковими сходами, витягнув звідти згорток з одежею й заходився одягатись, дрібно трусячись усім тілом. Позаяк мороз не жартував.

Двері в хижі рипнули, і на порозі з’явилося щось скуйовджене, скоцьорблене, вкутане в таку незлічену кількість лахміття, що годі було й розпізнати, що воно є.

— А-а… Ти, Маро. Ще не здохла?

— Я, Юхимчику, я… — прошамкотіла у відповідь беззубим ротом відьма. — Хто ж інший у моїй хижі житиме? А Морени ще нема. Не прибула. А ти ж як? Зробив, що велено?

На це простеньке запитання відьми перекидень люто клацнув зубами і загарчав:

— Зробив, не зробив… Не перед тобою, стара перечнице, одвіт триматиму! Краще у хату клич, стерво лісове. Жерти хочу, спасу нема! — і він, наче на підтвердження власних слів, так гупнув себе в груди, що аж загуло. — Каміння готовий гризти!

— Знать, не вправився, — прошамкотіла відьма і осудливо затрусила роками нечесаною кучмою сивого, схожого на клоччя, волосся. — Ой, не сподобається це Морені, Юхимчику… Ой, не сподобається.

— Мовчи, Маро! — огризнувся вовкулака. — Не зли мене! І так на душі маркотно. Давай жерти! Добром прошу… Бо пошкодуєш! Мені й твої костомахи в горлі не застрянуть.

Відьма хоч і хмикнула презирливо, все ж поквапно відступила на крок. З тими перевертнями ніколи нічого до пуття не відомо. В будь-яку мить сказитися можуть.

— Хіба ж я що? — озвалася примирливо. — Заходи… Тільки ж у мене, як виметено… Піч і та третій день не топлена… Нездужаю я щось. Стара стала, немічна.

Далі вона не встигла доказати, бо кількома дужими стрибками вовкулака опинився поруч, штурхонув її у груди так, що відьма шкереберть залетіла у хижу, і сам увійшов слідом. Невдача таки розлютила перевертня до краю, і він радий був зірвати зло на будь-кому.

Переступивши поріг відьминого житла, втратив би апетит і найбільший ненажера. І то лишень від одного вигляду, не згадуючи про «чарівні» пахощі котячого лайна, застарілого поту і чогось такого, що краще й не знати. Бо хижа — геть уся: і стіни, і стеля, і єдине підсліпувате, не мите од віку віконечко, ба, навіть підлога — як килимом була густо обплетена павутинням, по якому сновигали туди-сюди або й сиділи непорушно десятки, сотні, а мо’, й тисячі павуків. Від малесеньких — завбільшки з вушко швецької голки до — величезних, не менших за гусяче яйце, страхіть.

Та Юхим був лютий і голодний. І неспокійний перед неминучою зустріччю з невдоволеною богинею. Розчарованою в ньому як помічникові! — Бр-р… — Юхим аж здригнувся й мимоволі увібрав голову в плечі.                             

Пробираючись через той живий килим до столу, вовкулака блискавичним рухом упіймав одного з найбільших павуків і відправив собі до рота. Решта ж, спостерігши жахливу долю родича, так і приснула на всі боки.

На грубому, абияк, на живу нитку збитому з неструганого обапола, столі павутиння було не менше. Воно встеляло стільницю, обплутувало єдину щербату олов’яну миску і глиняний кухоль. Скидалося на те, що за відьминим столом не збиралися на трапезу більше року чи двох.

— Так, — протягнув вовкулака, важко опускаючись на ослін, що аж застогнав під ним. — З харчами у тебе й справді не густо…

— А я що казала, — простогнала Мара, важко підводячись з долівки. — Третій день…

— Чув, чув, — урвав її перекидень. — Нездужаєш і таке інше. Краще не мороч мені голову, старе одоробло. Востаннє по-доброму прошу! Бо сам знайду. Може, я й виглядаю на дурного, але ні розуму, ні нюху не втратив. Три дні вона не їла. Хе-хе. Та ти й півгодини не просидиш спокійно — якщо кісточку не посмокчеш, то пиріжок проковтнеш.

Він повів лихим оком по хижі й затримав погляд на древній сові, що мирно дрімала на печі. Од старості птах був уже геть глухим, і через те зчинений гармидер не міг потривожити його сну.