Розділ 7

Галицько-Волинське князівство. Галич.

 Зима року 6729-го

Мабуть, уже минула північ, коли Опанас Куниця прокинувся у своїй хижі, що стояла на березі Мозолевого потоку. Прокинувся через те, що хтось уперто і досить сильно сіпав його за рукав сорочки.

— Га? Що? Хто тут? — пробурмотів Опанас, через силу виринаючи з глибокого і солодкого сновидіння. Уві сні він щойно підчепив острогою здоровенного осетра й не хотів позбутися такого поважного улову.

— Прокидайся ж, одоробло саженне, — просопів хтось біля самого його вуха. Так, наче невідомий стояв перед лежанкою навколішки. — Та прокидайся ж нарешті… От ще мені морока…

Сон з Опанаса наче рукою зняло, бо він упізнав голос свого домовика — Митра. А той, од нічого робити, не став би будити господаря.

— Митре, то ти? — все ж поцікавився спершу.

— Я, я… Вставай, Опанасе… Лиха ніч! Не можна спати… Надвір… Надвір вийди.

Не розуміючи, що діється, Опанас рвучко підвівся на лежанці, сонним поглядом водячи по стінах світлиці. І хоч у суцільній темряві годі було щось розгледіти, око господаря й по невиразних розпливчастих обрисах угадувало звичні речі. Он — молочна примара навпроти — це віконце, затягнене бичачим капшуком, — біліє од місячного світла, підсиленого іскристим блиском закам’янілого на морозі снігу. Трохи збоку — велика темна брила — то кабаняча голова з позолоченими іклами — дарунок покійного князя. Після того останнього полювання. Перед походом на далеку Віслу.

Полювання, на якому Роман Мстиславович мало не позбувся життя… Опанасова стріла так і стримить у вепра з ока. Це князь наказав не виймати, щоб пам’ять була. І хоч уже шістнадцять, літ як нема більше Романа Мстиславовича, Куниця й тепер з зачудуванням пригадує той постріл. Бо навіть Микита Шпак, найвправніший лучник в усьому князівстві, тільки присвиснув здивовано, ставши на те місце, з якого Опанас поцілив одинця. А потім додав тихо, аби чув лише той, для чиїх вух призначалося:

— Сам Перун направляв твою руку, Опанасе! Людина таке б нізащо не втнула.

Опанас і не перечив. Спускаючи тятиву й сам не вірив, що вцілить, надто багато гілляк було поміж ним і ціллю. Але, певно, любий був ще тоді богам Роман Мстиславович. Бо не наказував палити їхніх ідолів. Не карав тих, хто продовжував, незважаючи на церковну заборону, до капищ ходити з упоминками. От і відвели смерть… Хоча, що з того: від звіра врятували, а всього лише через місяць, у бою — не встерегли… А може, й не змогли? У чужім краю — свої боги. До зайшлих князів менш прихильні.

— Ну, встанеш нарешті? — утратив терпець домовик і тупнув ногою.

Опанас прислухався. На Передмісті було так тихо, що навіть пси не перегавкувалися по дворах.

— Чого тобі? — пробурмотів невдоволено. Перший спалах тривоги минув, а під периною, під м’яким боком дружини — і тепло, і затишно. — Як не спиться або не маєш чим зайнятися, то йди краще Орлика вичеши… Гриву йому заплети, чи ще щось вигадай, а мене не зачіпай… Тільки й того, що взимку відіспишся. Щезни.

— Вставай, Опанасе… Біда буде, — повторив домовик, що хоч був малесеньким на зріст, зате ж упертістю не поступився б і великому чоловікові. — Я знаю, я чую… — і гулькнув у мишачу нірку, ледь ухилившись од важкого чобота, кинутого міцною рукою.

Опанас повернувся на інший бік, ткнувся обличчям у волосся дружини, що приємно пахло м’ятою, і спробував знову задрімати. Біда, біда… Теж знайшов чим здивувати, наче досі кожного дня одне лише добро. Товчешся зранку до вечора, як Марко Проклятий по пеклу, а добра од того — ні богові свічка, ні чортові кочерга….

У псарні люто, раптово, як на чужого, завалували княжі пси. Опанас знову підвівся

Саме так, княжі… Шворка псів і кабаняча голова на стіні, от і все, що залишилося у Галичі від Романа Мстиславовича після його передчасної загибелі. Навіть сина його строптиві бояри, під’юджувані Володиславом Кормильчичем, із князівства прогнали. На Волині тепер Данилко… Але вернеться! От, присяйбі’, вернеться… Цей характером ще й батька загне. Вогонь, орел… Не те, що, хоч і кмітливий, так зате ж сумирний Василько. Не княжого норову вдався молодший Романович. Видно, усе старший син від батька успадкував.

Мо’, з оглядки на Данила Романовича, і звелів Гліб Зеремійович не чіпати княжої псарні? А заодно, і його, Опанаса, при ній залишили. Як колись…

Поруч завовтузилася Христина. Сідаючи на лежанці, чоловік оголив їй плечі, і нічна прохолода потурбувала сон жінки. Опанас дбайливо вкутав периною дружину і став ногами на долівку.

Молодша за чоловіка на добрих півтора десятка літ, Христя ще й тепер була писаною красунею. Чому спинила вона свій вибір саме на ньому? Чим підстаркуватий, відлюдькуватий княжий псар приворожив дівоче серце не міг збагнути ніхто. І в першу чергу сам Опанас. Христя ж, у відповідь на спроби вивідати таємницю, лиш розливалася дзвінким сміхом і віджартовувалася тим, що серце само знає, хто йому миліший.

— Не приведе до добра це кохання, — гомоніло крадькома слобідське жіноцтво. — Ой, не до добра! Боги заздрісні й ніколи не дають нічого просто так… Ой, коли б не довелося їм, бідолашним, заплатити ціну значно дорожчу за отримане.

Гомоніли, гомоніли та й накаркали…

Ось уже двадцять літ прожили разом Опанас з Христиною душа в душу, а дитячий крик так і не пролунав у їхній хаті. Тричі була при надії Христя, тричі радість збиралася постукати у двері до Куниць, але жодного разу з різних причин не змогла доносити молодиця до терміну. А тепер уже й не тяжіє… Може, і справді не терплять безсмертні боги надміру людського щастя? І давши щось одне, одразу ж поспішають забрати решту… Од таких думок робилося моторошно і хотілося вилаятись.