Розділ 6

Весна року 6727-го. Замок Морени.

Десь у Карпатських горах

Весело палахкотіли у золотих канделябрах свічки з ароматного воску, відкидаючи на оббиті єдвабом стіни примарні тіні. Молода, надзвичайно вродлива жінка, зодягнена в сукню з тонкої вибіленої вовни, сиділа у зручному фотелі перед письмовим столом. І хоч у кабінеті було досить тепло, Морена, а це була саме вона, мерзлякувато куталася в пишну накидку з соболиного хутра. А те, що викликало почуття холоду в богині. лежало перед нею на столі, в обрамленні вогнистих канделябрів. Величезний, окутий золотом фоліант. Книга Буття.

Кожен раз, коли Морені доводилося звертатись до неї, богиня довгий час отак сиділа, відчуваючи неймовірний холод в усьому тілі, який не могли прогнати ні тепле хутро, ні гарячий пунш. Книга немов випивала з неї усі життєдайні соки. Наче брала їх за свої послуги. Тут відчувалася присутність якоїсь первородної Сили! Значно більшої за міць Богів Нових та Давніх і старшої за увесь Всесвіт. Досі, вона ще не заподіяла Морені жодної кривди, але не тому, що не могла… Швидше за все, ця Сила, просто не звертала на богиню жодної уваги. Як дорослий, заклопотаний своїми справами, чоловік мимохіть відповідає на запитання бешкетуючих дітей, навіть не вникаючи в суть.

А ще Морена вагалася: вартує чи ні її запитання тої плати. І цікавість як завше брала верх над розважливістю. Особливо, коли йшлося про майбутнє. Себто те, чого вона не могла побачити в магічному дзеркалі.

З дзеркалом було простіше. Слухняне волі Богині, воно вмить показувало, що саме робить і де перебуває особа, яка зацікавила її.

Морена підвелася з фотеля, з задоволенням відтягуючи мить контакту з Книгою, і пройшовши навскіс через кімнату, зупинилася перед великим овальним дзеркалом з чистого золота. В його ідеально відполірованій поверхні не відбивалося абсолютно нічого. І через те воно скоріше скидалося на безмежно глибоку діру в стіні.

Богиня підійшла впритул і поклала на центр холодного металу долоню лівої руки.

— Прокинься!

В ту ж мить чорнота поверхні змінилася грайливим миготінням усіх барв веселки. Скидалося на те, що Дзеркало було в доброму настрої.

Морена трохи подумала над першим запитанням і промовила:

— Покажи мені Захара…

Невідомо чому, але їй раптом захотілося побачити парубка, що більш як шістдесят літ тому умів так мило розвіяти її нудьгу, своєю безпосередністю, допитливістю та … ласкою. Після того, як він залишив замок і повернувся до людей, Морена довго вагалася вирішуючи: брати чи ні ще когось в науку. Але з одного боку — не траплявся більше ніхто достойний її уваги та часу, а з іншого — Єдиний за останні піввіку настільки зумів завоювати душі людей, що вона була для них вже швидше простою чаклункою, навіть відьмою, а ніж Богинею. А раз так — то й не треба. Морена образилася і про нового учня більше й не замислювалася. Хіба що зрідка… Ночами…

Дзеркало розуміюче блимнуло рожевим сяйвом, потім зблиснуло властиво золотом і, наче крізь віконну шибу богиня побачила Захара.

Правда, спершу вона було подумала, що дзеркало помилилося. Що Захар десь поруч. Просто ще не потрапив у фокус. Аж збагнула: власне оцей — ще міцний, але вже геть сивий і дещо сутулий од прожитих літ, з вкритим глибокими зморшками обличчям, чоловік і є її улюблений учень. Зберігаючи в пам’яті його двадцятирічним, богиня геть забула, що для над людьми роки не мають милосердя. І повернення у минуле для них недосяжне.

Морена зітхнула, і дзеркало помутніло, а тоді затягнулося темно-бузковим покривалом.

Вона вже шкодувала, що піддалася мимовільно приємним спогадам. А так як не любила каятися у власних вчинках — розсердилася. І на краще, бо коли запитання задавалися саме в такому стані, Книга бувала найбільш відвертою.

Свічки згоріли вже не на один вершок, коли Морена нарешті таки зібралася розгорнути Книгу.

Магічний фоліант нагадував скоріше невеличку пласку скриню, для зберігання коштовностей, ніж справжню книгу.

Морена вставила в ледь-помітну шпаринку на корінці філігранний золотий ключик і двічі обернула. У середині Книги щось пискнуло, і з чарівною, упрост неземною мелодією віко скрині поволі піднялось і стало руба. Внутрішня поверхня його засвітилася й була вже схожа на віконце, крізь яке видно шматок ранкового, ще сіруватого, неба.

Усередині скрині білів лише один листок з невідомого сріблясто-сірого матеріалу, міцнішого за алмаз і м’якшого за ніжніший оксамит. Крихітні зірочки засяяли в усіх чотирьох кутиках аркуша.

Богиня поклала на його поверхню обидві долоні й мало не сахнулася від нестерпного холоду, що одразу потік у її тіло. А Книга, навпаки, — прокинулася. Сіре віконце розпогодилося до літньої блакиті.

«Вітаю! Назвіть пароль допуску», — висвітилося там.

— Brevi manu, — промовила Морена.

Цю безглузду чаклунську фразу доводилося проказувати кожного разу, коли хотіла одержати якусь конкретну відповідь. Інакше, Книга починала плести такі дурниці, що годі було й добрати, про що йдеться. Кілька століть тому Морена підслухала, як саме цією абракадаброю Перун примусив скоритися Книгу, і з того часу вона теж отримала доступ до її таємниць.

«Ім’я користувача ідентифіковано. Морена. Допуск відкритий»