Глава 19

Минуло кілька днів.
Життя поволі поверталося у звичне русло.
Емілі знову відвідувала заняття в інституті, зустрічалася з друзями, вечорами допомагала батькові вдома. Здавалося, усе стало таким, як раніше.
Та лише здавалося.
Відтоді, як вона повернулася із Крамниці загублених речей, її вже не полишало відчуття, що щось змінилося назавжди.
Найбільше не давали спокою останні слова Меггі.
"Я знаю, що невдовзі ти повернешся. Твої справи тут ще не закінчені. Є таємниці, які ти мусиш розгадати..."
Емілі згадувала їх щодня.
Вона намагалася зрозуміти, що саме мала на увазі хранителька.
«Які ще таємниці? — думала вона дорогою до інституту. — Головну загадку крамниці я вже розгадала. Люди самі тримаються за те, що давно настав час відпустити. То що ще залишилося?»
Відповіді не було.
Одного дня після занять Емілі повернулася додому трохи раніше.
Батько ще був на роботі.
У будинку панувала тиша.
Вона піднялася до своєї кімнати, поклала рюкзак біля столу й важко сіла на ліжко.
Погляд мимоволі впав на смарагдове кольє.
Воно тихо блищало у променях вечірнього сонця.
— Меггі... — ледь чутно прошепотіла Емілі. — Що ти мала на увазі?
Раптом...
Краєм ока вона помітила дивне світло.
Емілі різко повернула голову.
Дзеркало, що висіло на стіні її кімнати, на мить засвітилося знайомим сріблястим сяйвом.
Саме таким.
Як тоді...
У старому замку.
Її серце шалено закалатало.
Вона повільно підвелася.
Зробила кілька кроків.
Сріблясте світло ніби хвилями рухалося по поверхні дзеркала.
Емілі вже простягнула руку...
Та в ту саму мить почула, як на вулиці проїхав автомобіль.
Вона інстинктивно озирнулася.
Лише на одну мить.
Коли ж знову подивилася на дзеркало...
Нічого не було.
Звичайне скло.
Її власне відображення.
Жодного сріблястого сяйва.
Жодної магії.
Емілі кілька секунд стояла нерухомо.
Потім торкнулася долонею холодної поверхні.
Нічого.
— Невже... мені здалося?
Вона зробила крок назад.
Та в глибині душі вже знала відповідь.
Ні.
Таке неможливо було уявити.
Вона вже бачила це світло раніше.
І ніколи б його не сплутала.
Емілі ще раз уважно подивилася на дзеркало.
Тепер воно було абсолютно звичайним.
Та їй здавалося, що за склом хтось мовчки спостерігає.
Ніби сама крамниця нагадувала про себе.
Нагадувала, що історія ще не закінчилася.
Емілі повільно відійшла від дзеркала.
Вона ще не знала, що це було лише першим знаком.
Наступного ранку Емілі вирушила до інституту.
Місто жило своїм звичним життям.
Автобуси поспішали за маршрутами, люди квапилися на роботу, студенти сміялися дорогою до занять.
Здавалося, усе було таким самим, як і раніше.
Та для Емілі світ уже ніколи не стане звичайним.
У голові весь час крутилися одні й ті самі слова.
"Я знаю, що ти невдовзі повернешся..."
Вона намагалася переконати себе, що сріблясте сяйво в дзеркалі було лише грою світла.
Але серце не погоджувалося.
Воно ніби знало більше.
Під час лекції Емілі сиділа біля вікна.
Викладач пояснював нову тему, студенти уважно занотовували матеріал.
Та думки Емілі були далеко звідси.
Вона машинально дивилася у вікно.
І раптом...
На підвіконня тихо опустилася сова.
Емілі завмерла.
Її серце пропустило удар.
Це була не просто сова.
Біле пір'я з легким сріблястим відтінком.
Великі бурштинові очі.
І той самий уважний, майже людський погляд.
Саме таку сову вона бачила біля входу до Крамниці загублених речей.
Птах мовчки дивився просто на неї.
Наче впізнав.
Емілі навіть перестала чути голос викладача.
Світ навколо ніби завмер.
Минуло лише кілька секунд.
Сова повільно схилила голову набік.
Наче запрошувала її пригадати щось дуже важливе.
А потім різко змахнула крилами й полетіла.
— Зачекай!.. — ледь чутно прошепотіла Емілі.
Вона швидко підвелася й подивилася у вікно.
Та сови вже ніде не було.
Лише легкий вітер гойдав гілки дерев.
— Емілі? — пролунав голос викладача. — Усе гаразд?
Дівчина розгублено озирнулася.
Кілька студентів здивовано дивилися на неї.
— Так... вибачте...
Вона знову сіла на своє місце.
Та більше не могла слухати лекцію.
«Невже це була вона?..»
У пам'яті спливли слова Меггі:
"Я знаю, що ти скоро повернешся..."
Коли закінчилося заняття, Емілі ще раз підійшла до того самого вікна.
Вона уважно оглянула подвір'я інституту.
Ніде.
Жодної сови.
Ніби її взагалі не існувало.
Емілі торкнулася смарагдового кольє на своїй шиї.
І в ту ж мить їй здалося, що камінь ледь помітно потеплішав.
Вона завмерла.
— Це не може бути випадковістю... — тихо прошепотіла вона.
Десь далеко, за межею звичного світу, Крамниця загублених речей знову починала кликати її.
Та цього разу Емілі вже не боялася.
Вона відчувала лише одне — попереду на неї чекала нова таємниця, ще глибша, ніж та, яку вона вже встигла розгадати.
Дорогою додому Емілі майже не помічала ні людей, ні автомобілів.
Її думки весь час поверталися до сови.
«Вона була справжня... Я це знаю.»
Потім вона згадала сріблясте сяйво дзеркала у своїй кімнаті.
І останні слова Меггі.
"Я знаю, що ти скоро повернешся..."
Тепер вони звучали зовсім інакше.
Ніби це вже не було припущенням.
Ніби це було запрошенням.
Відчинивши двері будинку, Емілі тихо привіталася.
— Тату, я вдома!
Відповіді не було.
Мабуть, батько ще не повернувся з роботи.
У будинку панувала тиша.
Вона поставила рюкзак біля сходів і вже хотіла піднятися до своєї кімнати, коли раптом щось привернуло її увагу.
У великому дзеркалі, що висіло у вітальні, повільно розливалося знайоме сріблясте сяйво.
Таке саме...
Як у старому замку.
Як у Крамниці загублених речей.
Емілі завмерла.
Цього разу вона не відводила погляду.
Сяйво не зникало.
Навпаки.
Воно ставало дедалі яскравішим.
По поверхні дзеркала пробігли срібні хвилі, ніби воно знову переставало бути звичайним склом.
Емілі більше не сумнівалася.
— Це ти... Меггі?
Звісно, відповіді не було.
Але десь глибоко всередині вона вже знала.
Крамниця кликала її назад.
Не тому, що вона загубила ще одну річ.
А тому, що її історія там ще не завершилася.
Вона згадала слова хранительки.
"Є таємниці, які ти ще мусиш розгадати..."
Емілі тихо усміхнулася.
— Я зрозуміла...
Мені потрібно повернутися.
Вона швидко підійшла до письмового столу.
Вирвала чистий аркуш із блокнота й почала писати.
Тату.
Не хвилюйся і, будь ласка, не шукай мене.
Зі мною все добре.
Деякий час я буду у своєї нової знайомої.
Де саме вона живе, я поки що не можу тобі сказати.
І пам'ятай... мені вже дев'ятнадцять років.
Тож у мене теж можуть бути свої таємниці.
Я обов'язково повернуся.
Люблю тебе.
Емілі.
Вона поклала записку на стіл так, щоб батько неодмінно її побачив.
Потім ще раз оглянула будинок.
Кожну кімнату.
Кожну світлину на стіні.
Наче прощалася.
Хоч і знала, що ненадовго.
Емілі торкнулася смарагдового кольє.
Глибоко вдихнула.
І повільно підійшла до дзеркала.
Срібляста поверхня вже чекала на неї.
Вона простягнула руку.
Цього разу не було страху.
Лише дивне відчуття, ніби вона повертається туди, де на неї давно чекали.
Щойно її пальці торкнулися дзеркала, гладенька поверхня перетворилася на сріблясту воду.
Емілі зробила ще один крок.
І за мить її постать зникла.
У вітальні знову стало тихо.
Дзеркало повернулося до свого звичайного вигляду.
Лише на столі залишився аркуш паперу.
А далеко за межами людського світу, серед зачарованого лісу, срібний дзвіночок над дверима Крамниці загублених речей тихо задзвенів, ніби вітаючи ту, на чиє повернення тут уже давно чекали.