Глава 17

Емілі ще довго стояла біля дзеркала.
Думки одна за одною перепліталися в її голові.
Вона згадувала всі кімнати, які вже встигла побачити.
Кімнату марно витраченого часу.
Кімнату страхів.
Кімнату нездійснених мрій.
Кімнату незірваних масок.
Кімнату совісті.
Кімнату сенсу життя.
Кожна з них відкривала щось важливе про людину.
Та раптом у неї виникло ще одне запитання.
Вона подивилася на Меггі.
— Меггі...
— Так?
— Відтоді як я потрапила сюди, ми побували у багатьох кімнатах. Ми говорили про страхи, провину, надію, мрії, сенс життя... Але ми жодного разу не були в кімнаті любові.
Меггі на мить завмерла.
У її очах промайнула легка туга.
— І ще... — продовжила Емілі. — Ми не були в кімнаті віри. І в кімнаті надії.
Запала довга тиша.
Меггі повільно підійшла до вікна.
За ним тихо шумів зачарований ліс.
— Ці кімнати існують, — нарешті промовила вона.
— То чому ми не йдемо туди?
Меггі сумно усміхнулася.
— Бо вони майже порожні.
Емілі здивовано подивилася на неї.
— Порожні?
— За останні десятиліття до них майже ніхто не заходив.
Емілі не могла повірити.
— Але ж любов... хіба вона не є найважливішою?
— Є.
Меггі кивнула.
— Саме тому вона така рідкісна.
Вона на мить замовкла.
— Багато людей називають любов'ю звичку.
Інші — залежність.
Хтось називає любов'ю страх залишитися самотнім.
Хтось — бажання володіти іншою людиною.
Але справжня любов...
Вона похитала головою.
— Вона нічого не вимагає навзаєм. Не поневолює. Не змушує жити в страху. Вона дарує свободу.
Емілі уважно слухала.
— А віра?
— Віра також стала рідкісною гостею цієї крамниці.
Не лише віра в Бога.
А й віра в добро.
У людей.
У себе.
У те, що навіть після найтемнішої ночі неодмінно настане світанок.
Емілі відчула, як ці слова торкнулися її серця.
— А надія?
Меггі ледь усміхнулася.
— Надія — найдивовижніше почуття.
Вона не кричить.
Вона тихо живе в людському серці навіть тоді, коли здається, що все втрачено.
Але багато людей самі відмовляються від неї.
Бо вирішують, що вже запізно щось змінювати.
Емілі задумалася.
— То виходить... ці кімнати спорожніли не тому, що любові, віри чи надії більше немає.
— Саме так, — відповіла Меггі.
— Вони спорожніли тому, що люди все рідше дозволяють цим почуттям керувати своїм життям.
Натомість ними керують страх.
Образи.
Провина.
Бажання володіти.
І саме тому кімнати страхів і жалю переповнені, а кімнати любові, віри та надії роками чекають на своїх відвідувачів.
Емілі мовчала.
Їй раптом стало сумно.
— Можна ми все одно туди підемо?
Меггі подивилася на неї теплим поглядом.
— Звичайно.
Мені здається, ти готова побачити їх.
І, можливо...
Вона ледь усміхнулася.
— Саме в одній із цих кімнат ти знайдеш ще одну частинку відповіді, яку шукаєш.

Меггі повільно рушила вперед.
Коридор, яким вони йшли, був іншим, ніж усі попередні. Тут не було ні старовинних полиць, ні чорних флешок, ні скляних посудин зі спогадами.
Навпаки.
Здавалося, що саме повітря стало теплішим.
Попереду виднілися світлі дерев'яні двері, вкриті різьбленням із виноградної лози, білих лілій та троянд.
Над дверима золотими літерами було написано:
«Любов».
Емілі затамувала подих.
— То вона справді існує...
Меггі кивнула.
— Так. Але ця кімната зовсім не схожа на інші.
Вона повільно відчинила двері.
Перед ними відкрилася простора зала, залита теплим золотавим світлом.
Тут не було жодної загубленої речі.
Лише безліч маленьких кришталевих куль, що повільно літали у повітрі.
Кожна світилася своїм кольором.
Одні — ніжно-рожевим.
Інші — золотим.
Деякі були майже прозорими.
Емілі зачаровано дивилася навколо.
— Що це?
— Це не спогади, — тихо відповіла Меггі. — Це моменти справжньої любові.
— Чому вони не лежать на полицях?
— Бо любов неможливо загубити так, як гублять речі.
Її можна лише перестати помічати.
Емілі підійшла до однієї зі світних куль.
Щойно вона простягнула руку, куля спалахнула яскравіше.
Перед нею з'явилося видіння.
Молодий батько сидів біля лікарняного ліжка своєї маленької доньки.
Він не спав уже кілька ночей.
Був виснажений.
Та все одно тримав її маленьку долоню й тихо усміхався, щоб вона не боялася.
Видіння розчинилося.
На його місці виникло інше.
Літнє подружжя мовчки сиділо на лавці біля будинку.
Вони майже не розмовляли.
Просто трималися за руки.
Після десятків років спільного життя слова вже були не потрібні.
Емілі відчула, як її очі наповнюються теплом.
— Тут немає болю...
— Ні, — відповіла Меггі. — Бо справжня любов не живиться болем.
Вона живиться турботою.
Вдячністю.
Самопожертвою.
І бажанням, щоб іншій людині було добре.
Меггі підійшла до однієї з куль.
Вона світилася особливо яскраво.
— Знаєш, чому ця кімната майже порожня?
Емілі похитала головою.
— Бо люди дуже часто приходять до крамниці зі словами: «Я люблю».
А коли ми дивимося глибше, виявляється, що вони бояться втратити.
Бояться залишитися самі.
Бояться змін.
А страх — це не любов.
Емілі задумалася.
— То любов... нічого не тримає силою?
— Ніколи.
Якщо потрібно когось тримати силою — це вже не любов.
Якщо потрібно постійно доводити свою цінність — це теж не любов.
Любов не будує клітку.
Вона відкриває двері.
Емілі мовчала.
Їй раптом здалося, що всі кімнати, які вона вже бачила, були схожі на темні хмари.
А ця кімната нагадувала сонячний промінь після довгого дощу.
Меггі подивилася на неї й тихо сказала:
— Запам'ятай одну річ, Емілі.
Усі попередні кімнати показували, що утримує людину в полоні.
А ця кімната показує те, що робить її по-справжньому вільною.
Емілі мовчки кивнула.
І вперше їй здалося, що розгадка крамниці знаходиться вже зовсім поруч. Не серед загублених речей, а серед тих почуттів, які людина не може загубити, доки вони живуть у її серці.