Глава 12

Дорогою до крамниці Емілі мовчала.
Вона згадувала дивного чоловіка, якого щойно зустріла в лісі.
Його слова й досі не виходили з голови.
«Іноді людина сама будує собі клітку...»
Емілі не знала, чому, але відчула: поки що краще не розповідати Меггі про цю зустріч.
Можливо, ще не настав час.
Вона лише тихо відчинила двері крамниці.
Дзвіночок над входом лагідно задзвенів.
Меггі саме розставляла на полицях нові речі, що з'явилися цієї ночі.
Вона усміхнулася.
— Уже повернулася?
— Так.
Емілі сіла біля каміна.
Деякий час вони мовчали.
Полум'я тихо потріскувало, відкидаючи золотаві відблиски на стіни.
Нарешті дівчина порушила тишу.
— Меггі...
— Так?
— Мене давно хвилює одне запитання.
Хранителька уважно подивилася на неї.
— Чому за загублену річ люди змушені платити своїми спогадами?
Хіба не можна просто повернути її?
Меггі не відповіла одразу.
Вона задумливо подивилася на вогонь у каміні.
— Насправді... можна.
Емілі здивовано підвела голову.
— Можна?
— Так.
Запала тиша.
— Але люди не знають відповіді.
Емілі відчула, як серце забилося швидше.
— То навіщо тоді ця ціна?
Меггі спокійно відповіла:
— Тому що більшість бачить лише один шлях.
І коли людина переконана, що іншого виходу немає, вона погоджується заплатити будь-яку ціну.
Навіть якщо ця ціна — найдорожчі спогади її життя.  Насправді вихід завжди існує.
Він завжди був. І завжди буде.
Емілі затамувала подих.
— Тоді чому ніхто не може його знайти?
Меггі повільно усміхнулася.
— Бо шукають його не там.
Дівчина згадала слова чоловіка, якого зустріла в лісі.
Вони майже збігалися.
— То вихід доступний кожному?
— Кожному.
Без винятку.
Емілі підвелася.
— Тоді... скажіть мені, де він.
Меггі лагідно похитала головою.
— Не можу.
— Чому?
— Тому що ти маєш знайти його сама.
Вона торкнулася срібного ключика, що висів у неї на шиї.
— Я можу лише сказати одне.
Вихід значно ближче, ніж здається.
Настільки близько, що більшість людей проходить повз нього знову і знову.
Емілі уважно слухала.
— Дивись.
Спостерігай.
Став запитання.
Не бійся сумніватися.
Запала тиша.

Меггі ще деякий час мовчала.
Потім узяла зі столу старовинний ліхтар.
— Ходімо. Сьогодні я покажу тобі ще одну кімнату.
Емілі рушила слідом.
Вони пройшли довгим коридором, де двері стояли одна навпроти одної. На кожних золотими літерами була написана назва людської історії.
Нарешті Меггі зупинилася.
На дверях було написано:
«Кімната незірваних масок»
Емілі здивовано нахилила голову.
— Незірваних масок?
Меггі кивнула.
— Так. Люди часто бояться не лише чужої думки. Вони настільки звикають прикидатися, що з часом самі перестають розуміти, ким є насправді.
Вона відчинила двері.
Кімната була незвичайною.
На дерев'яних стелажах лежали сотні масок.
Дерев'яні.
Порцелянові.
Скляні.
Золоті.
Срібні.
Деякі усміхалися.
Інші були сумними.
А ще деякі здавалися абсолютно байдужими.
Емілі підійшла ближче.
— Вони справжні?
— Ні.
Меггі лагідно усміхнулася.
— Це лише образи.
Кожна маска належить людині, яка надто довго приховувала своє справжнє обличчя.
У цей момент над дверима крамниці пролунав знайомий дзвіночок.
— Схоже, у нас відвідувач, — сказала Меггі.
За кілька хвилин до кімнати несміливо зайшов чоловік років тридцяти п'яти.
Він був охайно вдягнений у дорогий костюм.
Дорогий годинник блищав на його руці.
Здавалося, у нього було все.
Та його очі видавали зовсім інше.
У них жила глибока втома.
— Добрий день... — тихо промовив він.
— Ласкаво просимо, — відповіла Меггі. — Що ви загубили?
Чоловік важко зітхнув.
— Золотий перстень.
Його мені подарував батько, коли я став керівником компанії.
Я не можу його знайти.
Меггі лише кивнула.
— Він тут.
Чоловік полегшено усміхнувся.
Та усмішка швидко згасла.
— Я вже здогадуюся... За нього доведеться заплатити.
— Так. Але не зовсім, спогади про найдорожче це та сама ціна, але якщо ви готові шукати вихід, який знаходиться прямо перед вами, але його не видно фізичними очима, він знаходиться у серці. Якщо ви його віднайдете, тоді ви зможете забрати свою річ і повернутися спокійно назад. Але замітьте, мало кому це вдавалося зробити майже одразу, і майже ніхто хто розгадував таємницю не наважився ним увійти...
Емілі мовчки спостерігала.

Тоді чоловік промовив, мені потрібно подумати. 

— Так, звісно. Ви можете подумати! Я виділю для вас окрему кімнату, де ви зможете переночувати! — Промовила Меггі.

Коли чоловік пішов, тоді Емілі задумалась. Вона була майже у такій самій ситуації як це чоловік. Але вже на кілька кроків ближче до розгадки, аніж цей чоловік.

У цей час, коли чоловік тільки пішов, дзвіночок над дверима крамниці тихо задзвенів.
Меггі підняла голову.
— Новий відвідувач...
За мить двері відчинилися.
На порозі стояла жінка років тридцяти п'яти.
Вона важко дихала, ніби щойно довго бігла.
Її очі були сповнені тривоги.
— Допоможіть... Будь ласка...
Мені потрібно знайти мій телефон.
Новий iPhone.
Я... я його загубила.
Меггі уважно подивилася на неї.
— Заходьте.
Жінка невпевнено переступила поріг.
Емілі мовчки спостерігала.
Тим часом у звичайному світі...
За кілька хвилин до цього.
— Скільки можна бути такою неуважною?! — сердито вигукнув чоловік.
Він нервово ходив по квартирі.
— Ти хоч знаєш, скільки він коштує?
Жінка винувато опустила очі.
— Я вже все обшукала...
— То йди й шукай ще!
Вона мовчки взяла куртку.
Не хотіла більше сперечатися.
Вийшла надвір.
Вулиці вже майже спорожніли.
Вона повільно йшла дорогою, згадуючи, де могла залишити телефон.
Раптом попереду, між двома деревами, з'явилося велике дзеркало.
Воно стояло просто посеред тротуару.
Ніби було там завжди.
Жінка здивовано зупинилася.
У дзеркалі вона побачила...
свій телефон.
Він лежав на дерев'яному столі.
Вона навіть не замислилася.
Просто зробила крок уперед.
І опинилася в крамниці.
— Мій телефон тут? — схвильовано запитала вона.
— Так, — спокійно відповіла Меггі.
— Але спочатку ми маємо поговорити.
Емілі несподівано зробила крок уперед.
Меггі лише усміхнулася, дозволяючи їй поставити запитання.
— Можна дещо запитати?
Жінка кивнула.
— Як ви думаєте... чому саме сьогодні ви опинилися тут?
— Через телефон.
— Ви впевнені?
Жінка здивувалася.
— А хіба ні?
Емілі похитала головою.
— Мені здається... справа не лише в ньому.
Запала тиша.
— Подумайте.
Що ви відчули, коли чоловік накричав на вас?
Жінка опустила очі.
— Мені було дуже боляче...
Я боялася, що він ще більше розсердиться.
Я хотіла будь-що знайти той телефон.
Емілі уважно слухала.
— От бачите...
Можливо, сюди вас привела не сама річ.
Можливо, вас привело те, що ви відчували через неї.
Жінка мовчала.
— Деякі речі стають для нас набагато більшими, ніж вони є насправді, — продовжила Емілі. — Не через їхню ціну. А через те, який емоційний зв'язок ми із людьми створили. Іноді ми боїмося не втратити саму річ, а втратити схвалення, любов чи спокій поруч із людиною, для якої вона стала важливою.
Меггі уважно подивилася на Емілі.
Вона нічого не сказала.
Лише ледь усміхнулася.
Емілі продовжила:
— Коли людина занадто сильно прив'язується до чогось або до чиєїсь думки, вона починає діяти вже не вільно, а під владою своїх емоцій. І тоді навіть звичайна загублена річ може привести її до цього лісу.
Жінка повільно сіла на стілець.
По її щоках покотилися сльози.
— Знаєте... я навіть не найбільше боялася втратити телефон.
Я боялася, що чоловік знову скаже, що я ні на що не здатна.
У крамниці запала тиша.
Меггі тихо промовила:
— Крамниця ніколи не приводить сюди випадкових людей. Вона бачить не лише загублені речі. Вона бачить серце людини і те, що тримає його в полоні.
Емілі мовчала.
Їй здалося, що вона знову стала ще на один маленький крок ближче до великої таємниці.
Адже, можливо, людей утримують у цьому лісі не самі речі.
А ті невидимі нитки, якими вони прив'язали до них своє серце.