Глава 10

Тієї ночі Емілі знову довго не могла заснути.
Вона сиділа на широкому підвіконні своєї кімнати й дивилася у вікно.
Зачарований ліс був тихим.
Місяць сріблив верхівки дерев, а легкий вітерець гойдав маленькі дзвіночки, що висіли на гілках. Їхній ніжний передзвін лунав так, ніби сам ліс намагався когось заспокоїти.
Та серце Емілі залишалося неспокійним.
Вона сумувала за батьком.
Щодня їй ставало дедалі важче уявляти, як він зараз живе без неї.
Чи спить він ночами?
Чи вже повернувся додому після чергової розмови з поліцією?
Чи не звинувачує себе в її зникненні?
— Пробач мене, тату... — тихо прошепотіла вона, притулившись чолом до холодного скла.
На мить їй захотілося, щоб усе це виявилося лише дивним сном.
Прокинутися у своїй кімнаті.
Почути знайомий голос батька.
Відчути запах сніданку, який він щоранку готував для неї.
Але замість цього вона бачила лише нескінченний зачарований ліс.
Наступного ранку Емілі знову взялася допомагати Меггі.
Вона спостерігала за новими відвідувачами.
Хтось приходив за старою фотографією.
Хтось — за листом, який так і не встиг відправити.
Хтось — за сережками.
Кожен із них приходив із надією.
І майже кожен ішов звідси з важким вибором.
Емілі уважно слухала їхні історії.
Спостерігала за їхніми емоціями.
І дедалі більше переконувалася, що знайти відповідь на загадку крамниці буде значно важче, ніж вона уявляла.
Кожна нова історія відкривала перед нею ще більше запитань.
Іноді їй навіть здавалося, що відповідь ось-ось з'явиться.
Та вже за мить вона знову вислизала, мов ранковий туман.
Але найбільше їй не давала спокою інша кімната.
Та, над дверима якої було написано:
«А що подумають люди?»
Емілі знову і знову згадувала історії, які побачила там.
І раптом упіймала себе на думці, що ця кімната боліла їй не через чужі історії.
А через власну.
Вона добре пам'ятала, як одного разу відмовилася брати участь у шкільному конкурсі.
Не тому, що не була готова.
А тому, що боялася.
Боялася помилитися.
Боялася, що з неї сміятимуться.
Що скажуть, ніби вона недостатньо талановита.
І тоді вона вирішила навіть не пробувати.
Тепер, згадуючи той день, Емілі зрозуміла, що найбільшим її ворогом був не страх невдачі.
А страх чужої думки.
Вона тихо зітхнула.
— Невже так живе більшість людей?..
У цей момент до неї непомітно підійшла Меггі.
— Про що замислилася?
Емілі не відразу відповіла.
— Мені здається... багато людей навіть не здогадуються, що деякі рішення приймають не вони самі.
Меггі усміхнулася.
— Саме так.
Вони просто настільки звикають озиратися на інших, що перестають чути власне серце.
Емілі замовкла.
Її погляд мимоволі впав на срібний ключик, що висів на шиї Меггі.
І в її голові промайнула думка:
«А що, коли відповідь на загадку теж пов'язана не з дверима... а зі страхами, яких люди навіть не помічають у собі?»
Ця думка була слабкою, майже невловимою.
Але вперше за весь час у зачарованому лісі Емілі відчула, що наблизилася до істини хоча б на один маленький крок.

Емілі було дев'ятнадцять.
Довге каштанове волосся спадало їй на плечі легкими хвилями, а великі карі очі уважно вдивлялися в усе навколо, ніби боялися пропустити навіть найменшу дрібницю. У цих очах жила допитливість, яка не дозволяла їй просто пройти повз загадку, не спробувавши її розгадати.
Вона була одягнена зовсім по-сучасному — у світлий светр, сині джинси й білі кеди. Цей звичайний одяг дивно контрастував із місцем, у якому вона опинилася. Серед старовинних дерев'яних полиць, магічних ліхтарів і речей із різних епох Емілі виглядала так, ніби випадково переступила межу між двома світами.
І все ж саме це робило її особливою.
Вона ще не знала, що незабаром зачарований ліс змінить її назавжди.
Минуло лише кілька днів, але Емілі щоразу відкривала для себе в крамниці щось нове.
Найбільше її дивувало те, що всередині вона зовсім не нагадувала старий будинок, загублений серед лісу.
Навпаки.
У крамниці було все, що могло знадобитися людині.
Простора ванна кімната з теплою водою, яка текла в будь-яку пору дня.
Невелика кухня, де на столі завжди чекала свіжа їжа, ніби її щойно приготували.
М'яке ліжко.
Світлі кімнати.
Навіть електрика.
Одного ранку Емілі відчинила шафу й здивовано завмерла.
Там більше не було її вчорашнього одягу.
Замість нього висіли чисті джинси, новий светр, легка куртка й навіть кросівки її розміру.
Вона швидко озирнулася.
— Меггі... це ви?
Хранителька лише усміхнулася.
— Ні.
— Тоді звідки все це?
— Крамниця сама знає, що потрібно її гостям.
Емілі недовірливо похитала головою.
— Тобто... одяг просто з'являється?
— Так само, як і їжа.
Так само, як і все інше.
Крамниця піклується про тих, хто тут перебуває.
Емілі лише тихо видихнула.
Крамниця знову знайшла спосіб її здивувати.
Того ж дня Меггі повела її до свого кабінету.
На старому дубовому столі стояв...
Ноутбук.
Сучасний.
Тонкий.
Сріблястого кольору.
Емілі недовірливо засміялася.
— Зачекайте... Це ж...
— Так, — усміхнулася Меггі. — Звичайний ноутбук.
— Але... як?
Ви ж живете тут сотні років!
Меггі сіла за стіл і легко провела рукою по кришці.
— Світ змінюється.
І крамниця змінюється разом із ним.
Вона не живе в минулому.
Вона живе поза часом.
На екрані ноутбука знову з'явилися людські спогади.
Емілі усміхнулася.
І вперше вона зрозуміла, що зачарований ліс — це не застиглий уламок минулого.
Він ріс і змінювався разом зі світом людей, залишаючись таким самим загадковим, як і сотні років тому. Та хоча він і приймав подобу сучасного світу, але час тут завжди стояв на місці. Час тут не рухався ні вперед, ні назад.