Глава 9

Олівер завмер.
Його пальці майже торкнулися старої металевої фляги, але він так і не наважився взяти її до рук.
Він повільно обернувся до Меггі.
— Я вже знаю... — тихо промовив хлопець. — За неї теж доведеться щось віддати.
Меггі кивнула.
— Так.
Олівер опустив голову.
— Що цього разу?
Меггі підійшла до нього ближче.
— Це залежить лише від тебе. Зазвичай це спогади про найцінніших людей. Але крамниця ніколи не обирає замість людей. Вона лише приймає їхній вибір.
Хлопець довго мовчав.
Потім запитав:
— А якщо я нічого не віддам?
— Тоді залишишся тут.
Олівер міцніше стиснув кулаки.
— Мій дідусь уже старенький... Якщо я не повернуся, він шукатиме мене. Він залишиться зовсім один.
Емілі відчула, як серце боляче стислося.
Ці слова були такими знайомими.
Вона сама щодня думала про свого батька.
Меггі мовчала.
Вона ніколи не схиляла людей до жодного рішення.
Кожен мав зробити його сам.
— Якщо я погоджуся... — несміливо промовив Олівер. — Що ви заберете?
Меггі уважно подивилася йому в очі.
— Заплющ очі.
Хлопець послухався.
Минуло кілька секунд.
Потім Меггі тихо сказала:
— Найдорожчий спогад у твоєму серці пов'язаний із дідусем.
Олівер розплющив очі.
— З дідусем?..
— Так.
Вона говорила спокійно.
— Якщо захочеш повернути флягу, ти забудеш його.
Забудеш усі риболовлі, на які ви ходили разом.
Усі його історії.
Усі вечори, коли він учив тебе майструвати.
Ти забудеш навіть те, що він подарував тобі цю реліквію.
Олівер зблід.
— Ні...
Його голос зламався.
— Тільки не дідусь...
Він подивився на флягу.
Потім знову на Меггі.
— Але.. Як мені звідси вибратись... я ніколи собі цього не пробачу якщо я залишусь тут.
Емілі більше не могла мовчати.
Вона підійшла до хлопця.
— Ти не зможеш звідси просто так вийти, не заплативши ціну.

— І що мені тепер робити?

— Єдине що ти можеш зараз зробити, це зробити свій вибір. Або ти залишаєшся тут, і пам'ятатимеш про дідуся, або віддаєш свої спогади про нього, отримуєш свою флягу, і повертаєшся додому. Вирішувати лише тобі. Подумай добряче! Відповіла Емілі.

Олівер ще раз поглянув на стару металеву флягу.
Його руки тремтіли.
Він мовчав так довго, що навіть Емілі не наважувалася порушити тишу.
Нарешті хлопець важко зітхнув.
— А що... що про мене подумають мої друзі?
Емілі здивовано подивилася на нього.
Олівер опустив очі.
— Якщо я не повернуся... вони ж нічого не знатимуть.
Вони скажуть, що я просто втік зі школи.
Що я прогульник...
А дідусь...
Він, мабуть, шукатиме мене всюди.
Поліція теж...
Я не можу цього допустити.
Він підняв голову.
В його очах ще блищали сльози, але тепер у них читалася рішучість.
— Ні...
Я мушу повернутися додому.
Він простягнув руку до Меггі.
— Давайте сюди флягу.
Емілі різко зробила крок уперед.
— Олівере, зачекай!
Але хлопець лише похитав головою.
— Якщо я залишуся тут, то зроблю боляче всім, кого люблю.
Якщо забуду дідуся...
Боляче буде тільки мені.
Меггі уважно дивилася на нього.
— Ти впевнений у своєму виборі?
Олівер заплющив очі.
Перед ним промайнуло обличчя дідуся.
Його добра усмішка.
Їхні прогулянки лісом.
Вечори, коли вони разом сиділи біля каміна.
На мить він ледь не відсмикнув руку.
Та потім повільно кивнув.
— Так.
Меггі відкрила старовинну дерев'яну скриньку.
Обережно дістала звідти флягу й поклала її на стіл.
Поруч поставила невелику прозору кришталеву посудину.
— Назви людину, спогади про яку ти готовий віддати.
Олівер ледь чутно прошепотів:
— Мого дідуся...
У кімнаті запала тиша.
Срібний ключик на шиї Меггі засвітився м'яким світлом.
Вона обережно поклала долоню на голову хлопця.
Навколо закружляли сотні маленьких сріблястих іскор.
Емілі із сумом спостерігала, як із серця Олівера почали виринати теплі золотаві спогади.
Ось маленький хлопчик біжить назустріч дідусеві.
Ось вони разом ловлять рибу на тихому озері.
Ось дідусь терпляче навчає його різьбити по дереву.
Ось вони разом сміються, сидячи біля старого каміна.
І нарешті — той день, коли дідусь простягає йому металеву флягу.
— Бережи її, Олівере. Це не просто річ. Це пам'ять про справжню дружбу.
Останній спогад повільно відокремився від інших.
Золотаве світло стиснулося в маленьку сяючу кульку й плавно опустилося до кришталевої посудини.
Світло згасло.
Олівер повільно розплющив очі.
Він розгублено озирнувся.
Потім подивився на флягу.
— Дивно... — тихо сказав він. — Не знаю чому... але мені здається, що вона дуже важлива.
Він обережно взяв її до рук.
На мить поглянув на стару фотографію, що лежала поруч.
— А це хто?
Емілі відчула, як її серце стислося від болю.
Вона зрозуміла...
Для Олівера той чоловік на фотографії вже став незнайомцем.

Меггі ще кілька секунд мовчки дивилася на дзеркало, крізь яке щойно повернувся Олівер.
Срібляста поверхня повільно згасла.
У крамниці знову запанувала тиша.
Емілі витерла сльозу.
— Мені його шкода...
Меггі сумно кивнула.
— Мені теж.
Вона повільно рушила знайомим коридором.
— Ходімо. Сьогодні я покажу тобі ще одну кімнату.
Емілі мовчки пішла слідом.
Вони звернули в інший коридор, де майже не було світла.
Нарешті Меггі зупинилася біля темних дубових дверей.
На них не було жодного замка.
Лише маленька срібна табличка.
На ній було написано:
«Кімната "А що подумають люди?"»
Емілі здивовано прочитала напис.
— Хіба така кімната теж існує?
Меггі ледь усміхнулася.
— Одна з найбільших.
Вона відчинила двері.
Емілі завмерла.
Усередині простягалися нескінченні полиці.
Але замість різнокольорових флешок тут були лише сірі.
Їх було так багато, що вони губилися вдалині.
Посеред кімнати стояв уже знайомий чарівний Макбук.
Меггі взяла одну із сірих флешок.
— Тут зберігаються всі людські страхи про те, що скажуть або подумають інші.
Вона вставила флешку.
Екран ожив.
На ньому з'явилася молода дівчина.
Вона стояла перед дзеркалом із пензлями та фарбами в руках.
— Я мріяла стати художницею...
Але всі казали:
"Це не професія."
"Ти нічого цим не заробиш."
"Люди сміятимуться."
Вона опустила голову.
— І я вступила туди, куди хотіли батьки.
Минуло двадцять років...
Я так жодного разу й не взяла до рук пензель.
Екран згас.
Меггі мовчки вставила іншу флешку.
Тепер з'явився хлопець років сімнадцяти.
Він стояв біля сцени, міцно стискаючи в руках гітару.
— Я дуже хотів виступити...
Але подумав...
"А якщо всі сміятимуться?"
"А якщо скажуть, що я бездарний?"
Я розвернувся й пішов додому.
Через багато років я зрозумів...
Ніхто вже не пам'ятає того концерту.
А я пам'ятаю досі.
Бо навіть не спробував.
Екран знову згас.
Меггі дістала третю флешку.
На екрані сиділа літня жінка.
Вона тихо усміхалася.
— Я дуже любила читати книжки.
Але завжди думала:
"Що скажуть сусіди?"
"Скажуть, що я дивна."
Тому все життя жила так, як було зручно іншим.
А не мені.
Вона опустила очі.
— І лише тепер зрозуміла...
Найбільше мене засуджувала не люди.
А я сама.
Екран повільно згас.
У кімнаті запала тиша.
Емілі довго дивилася на тисячі сірих флешок.
— Невже... люди настільки бояться чужої думки?
Меггі провела рукою по полиці.
— Більше, ніж ти можеш собі уявити.
Багато хто навіть не помічає, що проживає життя не так, як хоче сам.
А так, щоб не викликати осуду.
Емілі замислилася.
— Але... чому крамниця зберігає навіть це?
Меггі лагідно всміхнулася.
— Знаєш, Емілі, чому Крамниця загублених речей усе це пам'ятає?
Дівчина похитала головою.
— Тому що вона реагує на сильні людські емоції.
Вона пам'ятає любов.
Пам'ятає кохання.
Пам'ятає вдячність.
Пам'ятає біль.
Пам'ятає страх.
Навіть ті страхи, про які люди ніколи нікому не розповідали.
Меггі подивилася на нескінченні ряди флешок.
— Саме сильні емоції залишають у крамниці свій слід.
Вона не збирає лише загублені речі.
Вона збирає людські історії.
Іноді одна людська емоція важить більше, ніж найдорожчий скарб.
Емілі мовчала.
Вона ще раз озирнула величезну кімнату.
І вперше подумала, що, можливо, найбільше людей тримає в полоні не зачарований ліс.
А страх бути не такими, якими їх хочуть бачити інші.