Глава 8

Наступного ранку Емілі прокинулася ще до світанку.
У кімнаті панував легкий напівморок. Крізь велике кругле вікно пробивалися перші промені сонця, а десь унизу тихо дзюрчав струмок.
Вона спустилася до крамниці.
Меггі вже чекала на неї, тримаючи в руках старовинний срібний ліхтар.
— Сьогодні я покажу тобі ще одну кімнату, — тихо сказала вона.
Емілі одразу впізнала коридор.
Саме повз ці двері вони проходили кілька днів тому.
Тоді Меггі лише сказала:
— Для цієї кімнати ще не настав твій час.
Тепер вона дістала срібний ключ.
Замок тихо клацнув.
Двері повільно відчинилися.
Емілі зробила крок усередину й завмерла.
Кімната була величезною.
Набагато більшою, ніж здавалося зовні.
Вздовж стін стояли високі шафи з темного дерева.
На їхніх полицях рівними рядами лежали тисячі чорних флешок.
Кожна була однаковою.
Без написів.
Без позначок.
Лише маленький срібний символ пісочного годинника.
Посеред кімнати стояв уже знайомий чарівний Макбук.
Його екран світився м'яким золотавим світлом.
— Це... ще одна кімната зі спогадами? — тихо запитала Емілі.
Меггі похитала головою.
— Ні.
Вона повільно провела рукою по найближчій полиці.
— Це кімната неправильно використаного часу.
Емілі нерозуміюче подивилася на неї.
— Тут зберігаються не спогади.
Тут живуть людські шкодування.
У кімнаті запанувала тиша.
— Майже кожна людина, яка приходить до крамниці, перед тим як зробити свій вибір, розповідає мені про те, що найбільше болить її серцю.
Меггі сумно усміхнулася.
— І знаєш, Емілі...
За сотні років я зрозуміла одну річ.
Люди майже ніколи не шкодують про те, що мали.
Вони шкодують про те, чого не зробили.
Емілі мовчала.
Меггі взяла одну чорну флешку.
— Поглянь.
Вона вставила її в комп'ютер.
Екран засвітився.
Перед ними з'явився літній чоловік.
Він сидів на лавці біля лікарні.
Його руки тремтіли.
— Я все життя працював...
Без вихідних.
Без відпусток.
Я хотів, щоб мої діти ні в чому не мали потреби.
Він замовк.
По його щоці покотилася сльоза.
— А тепер вони дорослі...
І я зрозумів...
Вони пам'ятають не те, скільки я для них заробив.
Вони пам'ятають, що мене майже ніколи не було поруч.
Екран згас.
Емілі мовчки опустила очі.
Меггі вставила іншу флешку.
Тепер з'явилася молода жінка.
— Ми посварилися із сестрою через дурницю.
Я весь час думала, що ще встигну попросити пробачення.
А через тиждень її не стало...
Вона закрила обличчя руками.
— Найважче — жити зі словами, яких так і не сказав.
Екран знову згас.
Меггі мовчки дістала третю флешку.
На екрані сидів чоловік років тридцяти.
Він дивився кудись у підлогу.
— Я все життя порівнював себе з іншими.
Мені здавалося, що всі кращі за мене.
Я так боявся помилитися...
Що зрештою навіть не спробував здійснити свою мрію.
Він сумно всміхнувся.
— Найбільша поразка — це навіть не невдача.
Найбільша поразка — ніколи не наважитися.
Екран згас утретє.
Емілі відчула дивний клубок у горлі.
Вона озирнулася.
Тисячі чорних флешок мовчки стояли на полицях.
— Їх... так багато...
— Так.
Меггі важко зітхнула.
— Тут зберігаються найтемніші людські емоції.
Усі ті слова, які не були сказані.
Усі обійми, які так і не відбулися.
Усі мрії, відкладені на потім.
Усі роки, прожиті не так, як підказувало серце.
Емілі ще довго дивилася на нескінченні полиці.
— Невже всі люди про щось шкодують?
Меггі подивилася на неї теплим поглядом.
— Майже всі.
Потім вона тихо додала:
— Саме тому час — найдорожче, що людина має. Загублену річ іноді можна знайти. Навіть загублені спогади можуть залишитися десь у глибині душі.
Вона на мить замовкла.
— Але жодна людина не здатна повернути хоча б одну прожиту хвилину.
І в кімнаті знову запанувала тиша. Лише тисячі чорних флешок мовчки зберігали людські історії, нагадуючи про найцінніше, що ми так часто не помічаємо, — час.

День у крамниці минав спокійно.
Емілі допомагала Меггі розставляти речі по полицях. Кожна з них мала свою маленьку картонну бірку, на якій були вказані дата, місце зникнення та ім'я власника.
Раптом над дверима задзвенів знайомий срібний дзвіночок.
Двері повільно відчинилися.
Із дзеркального сяйва нерішуче вийшов хлопець років тринадцяти.
Він був худорлявий, із коротким русявим волоссям, а на плечі висів потертий рюкзак. Його очі були почервонілі, ніби він плакав усю ніч.
Хлопець озирнувся.
— Це... справді те саме місце? — несміливо запитав він.
Меггі лагідно усміхнулася.
— Так. Ласкаво просимо до Крамниці загублених речей.
Хлопець нервово ковтнув.
— Я... мабуть, помилився...
Він уже хотів повернутися до дзеркала.
Та позаду більше нічого не було.
Лише стара дерев'яна стіна.
Хлопець зблід.
— Де... де вихід?
— Його більше немає, — спокійно відповіла Меггі. — Поки що.
Емілі підійшла ближче.
Вона пам'ятала той страх, який сама відчула, коли вперше опинилася тут.
— Не хвилюйся, — тихо сказала вона. — Ми тобі все пояснимо.
Хлопець трохи заспокоївся.
— Як тебе звати? — запитала Емілі.
— Олівер.
Меггі запросила його сісти біля каміна.
Перед ним одразу з'явилася чашка гарячого какао та ще тепле печиво.
Марко здивовано подивився на стіл.
— Я... нічого не замовляв.
— Тут про гостей дбають без прохань, — лагідно відповіла Меггі.
Хлопець кілька хвилин мовчав, гріючи руки об чашку.
Потім тихо промовив:
— Я загубив одну річ...
Меггі уважно подивилася на нього.
— Яку саме?
Олівер розстебнув рюкзак.
Звідти він дістав стару пожовклу фотографію.
На ній стояли двоє молодих військових у польовій формі.
Один із них усміхався, тримаючи в руках металеву флягу.
Хлопець обережно провів пальцем по фотографії.
— Це мій дідусь.
Він зробив глибокий вдих.
— Коли був молодим, він воював. Одного дня його побратим подарував йому цю флягу.
На ній було вигравірувано:
«Братові по зброї. Поки пам'ятаємо — ми живі.»
Олівер замовк.
— Через кілька днів того побратима не стало...
Дідусь усе життя беріг цю флягу.
Казав, що це не просто метал.
Це пам'ять про людину, яка врятувала йому життя.
Учора він дав мені її потримати...
Я взяв її до школи, щоб показати на уроці історії.
А коли повернувся...
Її вже не було.
Голос хлопця затремтів.
— Я обшукав увесь дім...
Усю школу...
Навіть смітники...
Але так і не знайшов.
Я не знаю, як тепер дивитися дідусеві в очі...
Емілі відчула, як у грудях защеміло.
Вона знала цей погляд.
Погляд людини, яка звинувачує себе.
Меггі мовчки підвелася.
— Ходімо зі мною.
Вона повела Олівера між високими полицями.
За кілька хвилин вони зупинилися.
На одній із полиць лежала стара металева фляга.
Час залишив на ній подряпини.
Та гравіювання все ще можна було прочитати.
«Братові по зброї. Поки пам'ятаємо — ми живі.»
Олівер завмер.
Його очі наповнилися сльозами.
Він простягнув руку...
Але раптом зупинився.
Він уже здогадувався.
За цю річ теж доведеться заплатити ціну.