Глава 7

Тієї ночі Емілі довго не могла заснути.

За вікном тихо шумів зачарований ліс, а місячне світло ковзало по дерев'яній підлозі її кімнати.

Вона лежала, дивлячись у стелю.

Перед очима знову постав батько.

Вона згадала, як щовечора вони разом вечеряли, як він жартував, навіть коли дуже втомлювався після роботи, і як завжди бажав їй на добраніч.

— Я обіцяю, тату... — ледь чутно прошепотіла Емілі. — Я повернуся.

Наступного ранку її розбудив знайомий дзвіночок над дверима крамниці.

— Знову відвідувач? — запитала вона, швидко спускаючись сходами.

Меггі кивнула.

— Так. Але сьогодні я хочу, щоб ти лише спостерігала.

До крамниці зайшла літня жінка.

Вона міцно притискала до грудей стару фотографію.

Її очі були заплакані.

— Я... я вже не знаю, куди ще звернутися, — тихо сказала вона.

Меггі уважно вислухала її.

— Що ви загубили?

Жінка обережно поклала фотографію на стіл.

— Музичну скриньку.

Її мені подарувала мама перед своєю смертю. Коли вона відкривалася, звучала колискова, яку мама співала мені в дитинстві.

Жінка заплющила очі.

— Я шукала її три роки.

Емілі мовчала.

Вона вже знала, чим може закінчитися ця історія.

Меггі мовчки провела жінку до полиці.

Там, серед сотень інших речей, стояла невелика різьблена музична скринька.

Жінка одразу впізнала її.

По щоках покотилися сльози.

Вона простягнула руку...

Та раптом завмерла.

— Що мені доведеться віддати?

Меггі нічого не приховувала.

Вона спокійно розповіла про ціну.

У крамниці запанувала тиша.

Минуло кілька хвилин.

Жінка обережно забрала руку.

— Ні...

Її голос тремтів.

— Я не можу забути свою маму. Навіть заради останнього подарунка від неї.

Вона ще раз подивилася на музичну скриньку.

Її очі були сповнені болю.

— Нехай вона краще залишиться тут... ніж я забуду людину, яка подарувала мені все своє життя.

Емілі затамувала подих.

Це була перша людина, яка добровільно відмовилася від своєї загубленої речі.

Меггі лише сумно кивнула.

— Я розумію.

Жінка повільно відступила від полиці.

Вона ще раз подивилася на музичну скриньку, ніби прощалася з нею назавжди.

По її щоці скотилася сльоза.

— Тоді... я залишу її тут.

У крамниці запанувала тиша.

Жінка озирнулася.

— А тепер... як мені повернутися додому?

Емілі завмерла.

Вона вже знала відповідь.

Меггі опустила очі.

— Поки що... ніяк.

Жінка зблідла.

— Що це означає?

— Якщо людина не готова заплатити ціну за свою загублену річ, вона залишається у зачарованому лісі.

— Назавжди?

— Не обов'язково.

У голосі Меггі не було жорстокості.

Лише сум.

— У кожного залишається надія. Але лише дві.

Жінка уважно слухала.

— Перша — розгадати єдину загадку цього лісу й знайти справжній вихід.

— А друга?

— Стати моїм намісником... якщо одного дня я вирішу, що саме ця людина гідна продовжити мою справу.

Жінка мовчала.

Її руки тремтіли.

— А якщо мені не вдасться ні те, ні інше?

Меггі не відповіла.

Тиша сказала набагато більше за будь-які слова.

Жінка повільно опустила голову.

Емілі дивилася на неї, і серце болісно стискалося.

Тепер вона ще краще розуміла, чому більшість людей зрештою погоджувалися на обмін.

Вони боялися не лише втратити спогади.

Вони боялися назавжди залишитися в цьому загадковому лісі, де час ніби завмер, а дорога додому існувала лише для тих, хто зуміє відкрити найбільшу таємницю Крамниці загублених речей.

Жінка мовчки стояла посеред крамниці.

Її погляд раз по раз повертався до музичної скриньки.

Здавалося, час навколо завмер.

Емілі бачила, як у її серці точиться боротьба.

Перед нею був вибір, який не мала б робити жодна людина.

Минуло кілька хвилин.

Нарешті жінка важко зітхнула.

По її щоці повільно скотилася сльоза.

— Я... не можу залишитися тут.

Її голос тремтів.

— У мене вдома є чоловік, онуки... Вони чекатимуть на мене. Я не можу просто зникнути.

Вона ще раз подивилася на музичну скриньку.

— Але й залишити її тут я теж не можу.

Меггі мовчки чекала.

Вона ніколи не поспішала людей із рішенням.

— Якщо я погоджуся... — тихо запитала жінка. — Це справді буде назавжди?

Меггі повільно кивнула.

— Спогади не можна повернути. Ви забудете свою маму. Її обличчя, її голос, її обійми, колискову, яку вона співала тобі перед сном... Для вас спогади про неї зникнуть...

Жінка заплющила очі.

Її плечі здригнулися.

— Пробач мені, мамо... — прошепотіла вона. — Я знаю, що ти не хотіла б, щоб я назавжди залишилася в цьому лісі.

Запала довга тиша.

Потім вона витерла сльози й подивилася на Меггі.

У її очах ще залишався біль, але рішення вже було прийняте.

— Я погоджуюся.

Емілі завмерла.

— Ви впевнені? — тихо запитала вона.

Жінка сумно всміхнулася.

— Ні. Але іноді життя змушує обирати не між добром і злом, а між двома втратами.

Меггі повільно підійшла до неї.

— Назвіть спогад, який готова віддати.

Жінка ледь чутно відповіла:

— Заберіть усі мої спогади про маму...

У крамниці запала така тиша, що було чути лише потріскування дров у каміні.

Жінка ще раз згадала все що колись було...

У її спогадах ще раз промайнули уривки її життя.

Маленька дівчинка біжить назустріч мамі.

Теплі обійми.

Спільне випікання пирогів.

Колискова біля ліжка.

Перший дзвоник до школи.

Остання розмова перед прощанням...

За мить усе це перетворилося на маленьку срібну флешку.

Вона плавно опустилася до прозорої кришталевої посудини, що стояла поруч.

Світло згасло.

Жінка повільно розплющила очі.

Її погляд був спокійним.

Вона здивовано подивилася на музичну скриньку.