Глава 6

Коли вони вийшли з кімнати спостережень, Емілі ще довго не могла вимовити ані слова.

Перед очима й досі стояв чоловік, який спокійно пройшов повз жінку, яку колись кохав понад усе.

Він більше не пам'ятав її.

Не пам'ятав їхнього весілля.

Не пам'ятав років, проведених разом.

Наче цієї частини його життя ніколи не існувало.

Меггі повільно зачинила двері.

— Ходімо. Я хочу показати тобі ще дещо.

Вони пройшли вузьким коридором і зупинилися біля старих дубових дверей.

Меггі вставила срібний ключ у замок.

Двері тихо відчинилися.

Посеред невеликої кімнати на кам'яному п'єдесталі лежала величезна книга в темно-зеленій шкіряній палітурці.

Її краї були оздоблені сріблом, а на обкладинці не було жодної назви.

Лише маленький символ ключа.

— Що це? — пошепки запитала Емілі.

— Книга загублених речей.

Емілі підійшла ближче.

Сторінки книги самі почали перегортатися.

Повільно.

Наче їх перегортав невидимий вітер.

Нарешті книга зупинилася.

Меггі мовчки показала на сторінку.

Там акуратним почерком було написано:

Ім'я: Андрій.

Загублено: золоту обручку.

Віддано натомість: спогади про дружину.

Емілі сумно опустила очі.

Меггі перегорнула ще кілька сторінок.

На кожній були нові імена.

Нові загублені речі.

Нові людські долі.

Одні віддали спогади про перше кохання.

Інші — про матір.

Хтось назавжди забув брата.

Хтось — найкращого друга.

Емілі відчула, як по її шкірі пробігли мурашки.

— Ця книга... сама все записує?

— Так.

— Ви нічого не пишете?

Меггі похитала головою.

— Вона існувала ще задовго до мене.

Ніхто не знає, хто її створив.

Лише крамниця обирає, що має з'явитися на її сторінках.

Емілі обережно перегорнула ще один аркуш.

І раптом завмерла.

Посеред сторінки вона побачила знайоме ім'я.

Ім'я: Емілі.

Її серце шалено закалатало.

Нижче було написано:

Загублено: смарагдове кольє.

Вона поспішно перевела погляд на останній рядок.

Віддано натомість:

Порожньо.

Лише чистий аркуш.

— Чому тут нічого немає? — ледве чутно запитала вона.

Меггі лагідно всміхнулася.

— Бо твій вибір ще не зроблено.

— Тобто книга... не знає мого майбутнього?

— Ні.

Вона знає лише те, що вже сталося.

А майбутнє людина пише сама.

Емілі ще раз подивилася на порожній рядок.

Вона раптом зрозуміла, що ця порожнеча лякала її набагато більше, ніж будь-який напис.

Бо саме в ній ховалася невідомість.

Меггі повільно зачинила книгу.

— Пам'ятай, Емілі. Навіть у цьому місці не все визначено наперед.

Доки сторінка залишається порожньою, у людини завжди є вибір.

Емілі мовчки кивнула.

І вперше за весь час вона подумала, що, можливо, найцінніше, що існує у світі, — це не загублені речі.

А можливість самому обрати, ким ти станеш.

Минали дні.

Для Емілі час у зачарованому лісі плинув зовсім інакше.

Кожен ранок починався однаково. Вона прокидалася від тихого співу невідомих птахів, а крізь вікно її кімнати пробивалися золотаві промені сонця, що ковзали між високими деревами.

Та, попри всю красу цього місця, у її серці щодня жила туга.

Вона сумувала за батьком.

Часто сідала біля вікна й дивилася вдалину, уявляючи, що він саме зараз робить.

Чи не шукає її?

Чи не сидить вечорами біля вікна, чекаючи, коли вона повернеться додому?

Ці думки не давали їй спокою.

Одного разу, під час сніданку, Емілі раптом запитала:

— Меггі... а звідки тут береться їжа?

Меггі усміхнулася.

— Я знала, що рано чи пізно ти про це запитаєш.

Емілі здивовано озирнулася.

На столі вже стояли свіжоспечений хліб, мед, сир, ягоди, гарячий чай і яблучний пиріг.

Вона навіть не помітила, коли все це з'явилося.

— Я жодного разу не бачила, щоб ви ходили до магазину чи щось готували.

Меггі тихо засміялася.

— Бо в цьому немає потреби.

Вона налила чай у дві чашки.

— Крамниця сама піклується про тих, хто живе під її дахом.

Емілі уважно слухала.

— Тут завжди є все необхідне. Їжа, чиста вода, тепло, одяг, якщо він потрібен, навіть ліки.

— Тобто... вони просто з'являються?

— Не зовсім.

Меггі на мить замислилася.

— Швидше, крамниця дає лише те, без чого людина не може обійтися. Вона ніколи не залишить свого Хранителя чи гостей голодними.

Емілі відламала шматочок ще теплого хліба.

— Це дивно...

— Так. Але не дивніше за дзеркала, що ведуть до інших світів.

Обидві тихо засміялися.

На кілька хвилин у крамниці запанував спокій.

Та усмішка швидко зникла з обличчя Емілі.

Вона дивилася на чашку чаю, не наважуючись заговорити.

— Ти знову думаєш про нього, — тихо сказала Меггі.

Емілі мовчки кивнула.

— Про батька.

— Так...

Голос дівчини затремтів.

— Найбільше я боюся, що він думає, ніби я його покинула. Він залишився зовсім сам...

Меггі співчутливо подивилася на неї.

— Я знаю це відчуття.

Емілі підняла очі.

— Минуло багато років, але я досі пам'ятаю, як хвилювався мій батько, коли я не повернулася додому того дня.

У крамниці стало тихо.

Полум'я в каміні ледь потріскувало.

— Найважче в цьому місці не сам ліс і не загадки, — тихо промовила Меггі. — Найважче — знати, що ті, кого ми любимо, чекають на нас... а ми не можемо сказати їм, що живі.

Емілі опустила голову.

На очі навернулися сльози.

У ту мить вона зрозуміла, що, хоч крамниця могла дати все необхідне для життя, вона ніколи не могла подарувати людині найважливіше — можливість бути поруч із тими, кого вона любить.

І саме тому Емілі пообіцяла собі, що не перестане шукати вихід.