Глава 5

Тим часом у звичайному світі минула вже майже доба.

Батько Емілі не знаходив собі місця.

Він обійшов усі місця, куди донька могла піти, обдзвонив її друзів, знайомих і сусідів. Та ніхто її не бачив.

Її телефон так і лежав на письмовому столі в кімнаті.

Тоді чоловік зрозумів, що більше не можна чекати.

Він звернувся до поліції.

Правоохоронці одразу розпочали пошуки.

Вони перевірили записи з камер відеоспостереження, опитали свідків, прочісували парк, вулиці й навіть ліс поблизу міста.

Однак слід Емілі обривався біля старого покинутого замку.

На останньому записі з камери було видно, як дівчина заходить за напівзруйновану кам'яну стіну.

А вже за кілька секунд... її ніде не було.

Ніби вона просто зникла.

Поліцейські вирішили, що вона могла піти через інший вихід, який не потрапив у поле зору камери.

Та скільки вони не шукали, жодного сліду знайти не вдалося.

Батько щодня приходив до замку.

Він годинами стояв серед старих руїн, ніби сподівався, що донька ось-ось вийде з-за кам'яної арки й усміхнеться, сказавши, що все це було страшним непорозумінням.

Але навколо панувала лише тиша.

Він навіть не здогадувався, що за тонкою межею між світами, у зачарованому лісі, його донька так само відчайдушно шукала дорогу додому.

Тим часом Меггі торкнулася срібного ключика, що висів у неї на шиї.

— Бачиш цей ключ?

Емілі кивнула.

— Саме він відчиняє ті двері, про які я тобі розповідала.

— Ті самі... за якими знаходиться справжній вихід?

— Так.

Меггі уважно подивилася на дівчину.

— Але пройти крізь них може не кожен.

Запала тиша.

— Цими дверима можуть користуватися лише Хранителі Крамниці та їхні намісники. Для них це шлях між двома світами.

Емілі замислилася.

— А якщо звичайна людина?

Меггі ледь усміхнулася.

— Для неї існує лише один спосіб.

— Який?

— Розгадати єдину загадку.

Емілі затамувала подих.

— І тоді двері відчиняться?

— Якщо відповідь буде не лише правильною, а й справжньою... так.

Дівчина замислилася.

— І хтось уже зміг це зробити?

Меггі повільно похитала головою.

— Відколи я стала Хранителькою — ні.

Вона на мить замовкла.

— Багато хто думав, що розгадав загадку. Дехто навіть був у цьому абсолютно впевнений. Але коли наставала мить відчинити двері, вони розуміли, що обманювали самих себе.

— І більше нікого не було?

— За весь цей час було лиш двоє людей які підійшли ближче за всіх. Настільки близько, що я вже повірила що їм вдасться. Але в останню мить страх виявився сильнішим за їхнє розуміння.

Меггі перевела погляд на двері в кінці коридору.

— Відтоді минуло багато років.

Вона тихо всміхнулася.

— Можливо, одного дня знайдеться людина, яка не лише розгадає загадку, а й матиме відвагу пройти крізь ці двері.

Емілі мовчала.

Її погляд знову зупинився на маленькому срібному ключі.

І вперше вона відчула, що найбільша таємниця цього місця прихована не за дверима.

Вона чекала на того, хто буде готовий її зрозуміти.

Минуло кілька днів.

Емілі вже починала звикати до дивного життя в Крамниці загублених речей.

Та одного ранку над вхідними дверима пролунав знайомий мелодійний дзвін.

Меггі підвела голову.

— Здається, у нас новий відвідувач.

Емілі швидко вийшла за нею.

Посеред крамниці стояв чоловік років сорока.

Він розгублено озирався навколо, ніби не міг зрозуміти, де опинився.

— Де... я? — тихо запитав він.

Меггі спокійно усміхнулася.

— Ласкаво просимо до Крамниці загублених речей.

Чоловік мовчав.

— Як я сюди потрапив?

— Через дзеркало.

Він здивовано торкнувся своєї руки.

— Я... побачив його у відображенні власної долоні. Воно виникло нізвідки. Я подумав, що мені це лише здалося...

Меггі кивнула.

— Ні. Воно було справжнім.

Емілі здивовано подивилася на неї.

Меггі ніби відчула її запитання.

— Запам'ятай, Емілі. Дзеркало ніколи нікого не змушує переступити його межу.

Вона повернулася до чоловіка.

— У кожної людини є вибір. Зайти... або пройти повз.

— І якщо я не зайшов би?

— Ти повернувся б додому. Просто продовжив би жити зі своєю втратою.

Запала тиша.

— Але майже всі роблять інший вибір, — тихо сказала Меггі.

— Чому?

— Бо ними керує надія. А ще сильніше — бажання повернути те, що вони втратили. Іноді ця жага виявляється сильнішою за страх перед невідомим.

Чоловік опустив очі.

— Я загубив свою обручку...

Його голос затремтів.

— Ми з дружиною розлучилися кілька місяців тому. Та хоч її вже не було поруч... обручка нагадувала мені про всі роки, які ми прожили разом. Про наші мрії, подорожі... про щасливі дні.

Емілі мовчки слухала.

Вона знала, що буде далі.

Меггі провела чоловіка до знайомої скриньки.

Всередині лежала золота обручка.

Він простягнув до неї руку.

— Я можу її забрати?

— Так.

— Що я маю віддати натомість?

Меггі подивилася йому в очі.

— Спогади про найкращі прожити моменти із дружиною.

Чоловік мовчав дуже довго.

Потім тихо сказав:

— Заберайте!

Емілі завмерла.

— Ви впевнені?

Він заплющив очі.

— Якщо я перестану її пам'ятати... мені більше не буде так боляче.

Меггі сумно кивнула.

— Нехай буде так.

Він узяв обручку до рук, і поклавши її до кишені  здивовано усміхнувся..

Чоловік зробив крок уперед і без вагань зник у сріблястому сяйві. За одну мить він перейшов порталом через дзеркало в свій реальний світ, і забув все що його пов'язувало із його колишньою дружиною.

Коли дзеркало розчинилося, Емілі ще довго стояла нерухомо.

— Невже він більше ніколи її не згадає?

— Ніколи, — тихо відповіла Меггі.

Вона запросила Емілі йти за собою.

Вони пройшли довгим коридором і зупинилися біля дверей, яких Емілі ще не бачила.