Глава 4

Попри все побачене, Емілі не могла змиритися з думкою, що виходу з цього дивного місця не існує.

— Я не вірю, — тихо сказала вона, дивлячись у вікно, за яким шумів сріблястий ліс. — У кожного лісу є кінець. Потрібно лише знайти правильну стежку.

Хранителька лише ледь усміхнулася.

— Так говорять усі, хто потрапляє сюди вперше.

Емілі впевнено схрестила руки.

— Я знайду вихід.

— Бажаю тобі удачі, — спокійно відповіла Хранителька. — Але вже стемніло. Уночі ліс стає ще небезпечнішим. Якщо хочеш, можеш переночувати в одній із вільних кімнат. А вранці вирішиш, що робити далі.

Після довгих вагань Емілі погодилася.

Хранителька провела її вузьким коридором до невеликої кімнати.

У ній стояло старовинне дерев'яне ліжко, застелене білою ковдрою, невелика шафа, письмовий стіл і вікно, крізь яке було видно срібне світло місяця.

— Якщо щось знадобиться, я буду внизу, — сказала Хранителька й тихо зачинила двері.

Емілі залишилася сама.

Вона сіла на край ліжка, але сон навіть не думав приходити.

Перед очима знову поставали полиці зі спогадами, загадкові двері, срібний ключик і її смарагдове кольє.

«Ні, — подумала вона. — Я не залишуся тут. Повинен бути вихід.»

Минуло кілька годин.

У крамниці запанувала цілковита тиша.

Емілі безшумно підвелася, повільно відчинила двері й навшпиньки спустилася сходами.

Світло в каміні вже майже згасло.

Хранительки ніде не було видно.

Дівчина швидко відчинила двері крамниці й вибігла надвір.

Нічний ліс зустрів її прохолодним вітром.

Місяць освітлював вузеньку стежку, що губилася серед високих дерев.

— Я впораюся... — прошепотіла вона й побігла.

Вона бігла довго.

Повз старі дуби.

Повз струмок, вода якого світилася сріблом.

Повз дерева, на гілках яких тихо дзвеніли маленькі дзвіночки.

Минали хвилини.

Потім години.

Та ліс не закінчувався.

Нарешті попереду знову з'явилося світло.

Емілі полегшено зітхнула.

— Нарешті...

Та коли вона підійшла ближче, її серце завмерло.

Перед нею знову стояла та сама крамниця.

Ті самі дерев'яні стіни.

Ті самі білі квіти, що світилися в темряві.

Та сама сова, яка мовчки дивилася на неї..

Емілі не повірила власним очам.

— Ні... Це неможливо...

Вона розвернулася й побігла в інший бік.

Ще швидше.

Ще далі.

Але через деякий час знову опинилася перед знайомими дверима.

Так повторилося і втретє.

Знесилена, вона опустилася на холодну кам'яну сходинку біля входу.

Тепер вона починала розуміти, що Хранителька казала правду.

Тим часом у звичайному світі ніч також видалася неспокійною.

Батько Емілі сидів у вітальні й раз по раз дивився на годинник.

Донька ніколи не затримувалася так надовго, не попередивши його.

Він уже кілька разів намагався їй зателефонувати.

Та щоразу чув лише короткі гудки.

Стривожений, він вирішив зайти до її кімнати.

На письмовому столі лежав телефон.

Саме тоді він зрозумів, що Емілі пішла з дому настільки поспіхом, що навіть забула найнеобхідніше.

Його серце стислося від тривоги.

Він ще не знав, що цього вечора його донька опинилася у світі, про існування якого люди навіть не здогадувалися.

А далеко в зачарованому лісі Хранителька стояла біля вікна й мовчки спостерігала за Емілі.

Ніби від самого початку знала, чим закінчиться її нічна втеча.

— Ліс ще нікого не відпустив так просто... — ледь чутно прошепотіла вона.

Емілі сиділа на холодній кам'яній сходинці, намагаючись заспокоїти подих. Нічний ліс тихо шелестів навколо, а у вікнах крамниці мерехтіло тепле золотаве світло.

Двері безшумно відчинилися.

Хранителька вийшла надвір і стала поруч.

— Тепер ти починаєш розуміти, — тихо сказала вона.

Емілі підвела на неї втомлений погляд.

— Чому я весь час повертаюся сюди? І як узагалі сюди потрапила?

Хранителька повільно сіла на сусідню сходинку.

— У цей ліс не приходять випадково. Сюди потрапляють ті, хто втратив щось настільки важливе, що серце відмовляється змиритися з цією втратою.

Вона торкнулася срібного ключика на шиї.

— Коли людина понад усе прагне знайти загублену річ, крамниця починає її шукати. І тоді перед нею з'являється дзеркало.

— Так само, як переді мною?

— Так.

Хранителька ледь усміхнулася.

— Для кожного воно приходить по-різному. Один старий музикант побачив дзеркало в темному вікні зачиненого театру, коли шукав скрипку, подаровану дружиною. Моряк побачив його серед туману на палубі корабля, шукаючи компас, що колись врятував йому життя. А молода жінка, яка роками берегла лист від коханого, зустріла дзеркало у вітрині книжкової крамниці саме тоді, коли вже втрачала надію.

Емілі слухала, затамувавши подих.

— І всі вони опинилися тут?

— Так. Дзеркало з'являється лише тоді, коли бажання знайти втрачене стає сильнішим за страх перед невідомим.

Емілі опустила очі.

— А самі речі? Як вони тут з'являються?

Хранителька подивилася на освітлені вікна крамниці.

— Це відбувається в ту мить, коли людина остаточно вирішує, що більше ніколи не знайде свою річ.

— Тобто...

— Коли надія згасає, загублене перестає належати світові людей. Тоді воно знаходить дорогу сюди.

Вона повільно продовжила:

— Хтось востаннє перевіряє кишені й каже: «Даремно». Хтось зачиняє порожню шухляду. Хтось перестає розпитувати знайомих. І саме в цю мить річ зникає з усіх можливих місць і опиняється на одній із наших полиць.

Емілі згадала, як шукала кольє по всій квартирі.

Як зазирала під ліжко, у шафи, між книжки.

Як нарешті прошепотіла: «Мабуть, я його вже не знайду».

У грудях у неї похололо.

— Тоді... моє кольє з'явилося тут у ту саму хвилину?

Хранителька кивнула.

— Щойно ти перестала вірити, що знайдеш його сама.

Емілі повільно озирнулася на крамницю.