Розділ ІІІ. Порожні голоси

Я довго сидів на підлозі.

Коли підвівся, вечір уже розлився в кімнаті, немов розчинили світ навколо мене у темному чаї. Годинник не цокав — я його давно зламав, але сьогодні мені здалось, що він все ж щось шепотів. Не слова — ритм. Якийсь пульс.

Можливо, мій.

Я поклав фотографію у блокнот, ніби боявся, що вона зникне. Хоча не міг пояснити, чому я вважав її важливою. У ній не було доказів. Не було навіть дати. Тільки очі, які я нібито мав впізнати.

Моє ім’я в голові звучало дивно. Люк Валентайн. Повторював його про себе кілька разів, мовби перевіряв, чи не стерлось.

Люк Валентайн.

Журналіст.

Розслідує зникнення Софії Робертс.

Крапка.

Так я мав би думати.

Але в голові щось зрушилось.

Я відкрив комп’ютер. Перевірив пошту. Ні повідомлень. Лише одне — прочитане, з темою:

«Нагадування: зустріч із доктором М. - 15:30.»

Воно було датоване вчорашнім днем.

Але я не пам’ятав ніякого “доктора М.”

І точно нікуди не ходив.

У вкладенні — аудіофайл. Назва:

“Голос №7”

Я натиснув “відтворити”.

- Чуєш мене?

- Ти не там, де думаєш, Люку.

- Вони казали, ти знову зірвешся.

- Але ми спробуємо ще раз.

Я вимкнув.

Це жарт? Хтось грався зі мною?

Голос був чоловічий. Теплий, але беземоційний. Як у терапевта, який читає текст, а не говорить із живою людиною.

Я відкрив браузер, щоб перевірити, з якої IP-адреси прийшов лист.

Система видала повідомлення:

“Ви не маєте прав для перегляду цієї інформації.”

Це мій комп’ютер. Моє життя. Хіба ні?

Я знову відкрив блокнот. Погортав сторінки.

На одній, між старими нотатками, яких я точно не писав, побачив новий абзац:

«Ти вже питав про неї. І вже бачив відповідь. Але після кожного разу - ти знову починав все спочатку. І знову. І знову. І знову…»

Нижче — вирвані слова, кривим почерком:

“Софія була спогадом. А ти — експериментом.”

Я вирвав сторінку, розірвав. Але слова вже залишились у мені.

Вночі я довго лежав, не кліпаючи.

У вікні не було зірок.

І вперше за довгий час — мені здалося, що за стіною хтось дихає одночасно зі мною. Точно в унісон.

А може — я дихаю з кимось іншим.

Я не спав, але й не був повністю у свідомості. Це був стан між — коли ти ще в цьому світі, але вже не контролюєш, що дійсність робить з тобою.

Я вийшов на вулицю, коли небо ще було сірим.

Місто дрімало. Машини стояли в ряд, мов заморожені. Люди проходили повз мене, і кожен — мов тінь. Я знову думав про Софію, але цього разу — не як про людину. Як про образ. Як про думку, що колись була моєю, а тепер живе окремо.

Я зайшов у невелику кав’ярню. Старе місце, яке пам’ятав ще з університетських років.

Чи справді пам’ятав?

Усередині пахло обвітрілою кавою та пилом на книгах.

За стійкою — літня жінка з густим сивим волоссям. Її обличчя не здавалося знайомим, але в її очах було щось тривожне. Наче вона впізнала мене раніше, ніж я її побачив.

Я мовчки вказав на каву.

Вона наливала, не зводячи з мене погляду.

— Ти повернувся, — сказала тихо, більше собі, ніж мені.

Я не відповів.

— І знову під виглядом журналіста, — додала вона майже зі співчуттям.

Я завмер.

— Що?

— Це ім’я… — вона нахилилась трохи ближче. — «Люк Валентайн». Воно тобі пасує, знаєш?

Я відступив на крок.

— Ми знайомі?

Вона дивилася ще мить — а потім її погляд став порожнім. Вона відвела очі й усміхнулась порожньою ввічливою усмішкою:

— Вибачте. Я переплутала вас з іншим.

Мовби хтось натиснув кнопку — і перемкнув її.

Я взяв чашку, навіть не торкнувшись кави. Руки тремтіли. За склом кав’ярні світ наче сповільнився. Люди рухались… неправильно. Надто плавно. Надто синхронно.

Мені раптом здалося, що я грав у виставі. І що актори навколо мене — не знали, що я прокинувся.

Я вийшов на вулицю. І почув позаду:

— Бернарде.

Я зупинився. Озирнувся.

Жінки за стійкою вже не було. Але за столиком біля вікна сиділа інша — і дивилася на мене.

— Ти не мусиш це знову проходити, — сказала вона м’яко. — Просто… згадай, для чого ти прийшов.

Я зробив крок у її бік, але двері кав’ярні… вже були зачинені.

Зсередини.

А коли я моргнув — її вже не було.

Я повернувся додому, коли місто вже ковтало вечір.

Ключ провернувся в замку з легким клацанням. Моя квартира зустріла мене тишею. Тією самою, що зазвичай заспокоює. Але сьогодні вона звучала, наче чийсь подих, що затаївся в кутку.

Я роззувся. Залишив куртку на спинці стільця. Рухи автоматичні, звичні. Але в голові — гул. Не від втоми. Від питання, що не давало спокою:

“Хто вона?”

Жінка з кав’ярні. Її очі. Її голос.

Я впевнений, я вже чув його. Але коли?

Чому вона назвала мене “Бернард”?

І чому це ім’я… щось у мені зрушило?

Я ліг на диван, ніби просто перепочити.

Світло лампи лишив увімкненим.

Я не хотів темряви.

Вона сьогодні здавалася надто глибокою.

Закрив очі — але думки не відпускали.

Обличчя жінки постійно поставало переді мною.

Ніби давно стерта фотографія, яку хтось намагається проявити в пам’яті.

Наче колись вона була кимось важливим.

Але все, що залишилось — відчуття втрати.

І ще щось.

Неначе вона… дивилась на мене, як на хворого. Не з жалем. А з розумінням.

Це було найстрашніше.

Я провалився в короткий сон — тривожний, з уривками голосів. Хтось говорив, перекриваючи когось іншого. Я не розумів зміст, але всі говорили про мене.

І коли я прокинувся, мені здалося, що хтось стоїть біля ліжка.

Я різко піднявся — порожньо.

Лише тінь від книжкової полиці. І тиша, така щільна, що в ній хотілося кричати.