Розділ ІІ. Спогад, якого я не жив

Я приїхав на Maple Drive близько четвертої ранку. Вулиця лежала мертво, вкутана туманом, мов старою ковдрою, яку ніхто не прасував десятиліттями. Повітря було глухим — таким тихим, що навіть власне серцебиття звучало, як кроки по чужому горищу.

Будинки стояли, наче вишикувані в ряд свідки, які присягнули ніколи не говорити правди. Але один із них — номер 47 — дивився на мене.

Ні, не просто стояв. Він справді дивився.

Його вікна світилися жовтим, хворобливим світлом. Як зіниця старого, що бачив надто багато й забув усе, крім найстрашнішого. Штори, хоч і нерухомі, здавались подихом. Двері — не просто зачиненими, а зачиненими від когось.

Я вийшов із машини. Кожен мій крок лунав надто голосно, надто точно. Якби тут був хтось інший — він точно чув би мене. І, можливо, чекав.

З кишені я витяг блокнот.

Раптом відчув — папір гарячий. Наче тримав його над вогнем. Аркуші були порожні, але між рядками читалось щось інше. Немовби слова вирізано гострим ножем на звороті сторінки, і я лише здогадувався про зміст за шрамами.

Двері будинку раптово відчинились.

Жодного звуку. Тільки темрява всередині — густа, як сироп із нічних кошмарів. З неї не дуло вітром, не линули запахи. Але вона манила. Примітивно. Як відкритий рот, що чекає крику.

Я мав би поїхати.

Але я вже стояв на порозі.

І щось позаду мене — чи в мені — прошепотіло:

“Тепер назад дороги немає.”

Усередині пахло вогкістю, металом… і чимось ще. Запахом, який нагадує дитинство, але не твоє. Чиєсь чуже, брудне дитинство.

Крок за кроком я заходив у темряву. Підлога не скрипіла — навіть вона здавалася мертвою. Мої очі поступово звикали до напівтемряви. Стеля була низькою, стіни облуплені, а шпалери — порвані, ніби їх колись роздирали руками. Маленькими. Відчаєними.

Я йшов далі.

У коридорі було дзеркало. Старе, в плямах. Але коли я наблизився — воно не відображало мене. Лише порожню кімнату позаду. Я торкнувся скла — й тоді почув:

— Ти не мав приходити…

Голос був дитячий. Але в ньому не було наївності. Лише пустота.

Я сіпнувся, обернувся — нікого. Але в повітрі щось змінилось. Будинок дивився тепер на мене зсередини. Не очима, а порожнечею у дверних отворах, проваллями у стінах.

І тоді я побачив її.

На стільці в кутку сиділа дівчинка. Обличчя в тіні. Волосся мокре, ніби вона щойно злізла з води. У руках — лялька, така ж стара, як усе тут. І на ляльці… був мій значок преси.

Я зробив крок.

— Ти її покинув, — сказала вона, не дивлячись.

— Кого? — ледве прошепотів я.

— Ти знаєш…

Її пальці почали повільно стискати ляльку. Я відчув, як щось здавило мені грудну клітку. Схопився за серце — там щось билося неправильно. Рвано. Ніби не моє серце, а чийсь кулак, що виривається назовні.

У дзеркалі знову з’явилось зображення — цього разу я побачив себе.

Тільки не зараз. Себе в лікарняній палаті.

Поруч зі мною — дівчина. Софія?

Але вона плаче.

— Ти обіцяв мене знайти…

Я відвернувся. Але стіна, в яку я вперся, стала м’якою — вона дихала. І з неї долинув шепіт:

— Все почалось не з неї. Все почалося з тебе.

Я хотів вирватись, але ноги не слухались. Я кричав, та в будинку не було звуку — він з’їдав його.

А тоді — тиша.

Абсолютна. Безнадійна.

Я стояв сам, і єдине, що залишилось у повітрі — це фраза, прошепотіла вже не дитячим, а знайомим голосом:

— Ти знаєш, чому вона зникла.

Темрява розсіялась раптово. Не світлом, а… сценою.

Я стояв у вітальні.

І все було… надто знайомим.

Фотографії на стінах. Дитячий малюнок на холодильнику. Тріщина у вазі. Диван, на якому я… ні, не я… хтось… колись спав.

Я повільно озирнувся. Руки тремтіли. Все тіло ніби згадувало те, чого свідомість не могла назвати.

— Я тут жив? — прошепотів я.

Але не отримав відповіді.

А потім — звук.

Двері зліва. Повільне клацання замка, як втомлений подих старої пам’яті. І я побачив її.

Жінка.

Вона стояла до мене спиною, згорблена, в халаті, що ледь тримався на плечах. Її волосся було зібране недбало, ніби вона давно перестала турбуватись, як виглядає.

— Я не встигаю, Люку, — прошепотіла вона. — Я більше не можу бути твоїм дзеркалом…

Я хотів сказати, що не знаю її. Що це помилка. Але слова не вийшли.

Я знав цей голос.

Я знав, як він звучить, коли кричить.

Я знав, як він мовчить, коли їй боляче.

Я знав його, як власний.

Вона обернулась. І тоді я побачив її очі.

Але це були мої очі.

Не просто схожі — ідентичні. І в них — відчай, який я відчував тільки вночі, наодинці із собою.

Я відступив. Серце забилось частіше.

— Хто ти? — спитав я.

Жінка лише посміхнулась.

— Я — той, ким ти міг бути.

— Що це? Що за маячня?

— Це не маячня, Люку, — сказала вона і ступила вперед. — Це все ще триває. І доки ти тікаєш, хтось інший живе за тебе.

Вона простягнула мені руки. На зап’ястях — тонкі шрами. Старі. Дуже старі. Я відчув, як щось в мені починає тріскатись.

Раптом стіни навколо затремтіли. Будинок ніби здригнувся — все навколо перетворилось на пульсуючий простір. Дзеркала виблиснули. І в кожному я бачив різні версії себе.

Злий. П’яний. Самотній. Небезпечний.

— Вибери, — прошепотіла вона. — Один із них — справжній. Інші — тіні.

— Я… Я не пам’ятаю, хто я…

— А це і є найстрашніше.

І тоді світ навколо розсипався.

Я прокинувся на підлозі. В будинку знову була тиша. А поруч лежав мій блокнот. Відкритий на новій сторінці. Напис був свіжим, чорнило ще не висохло.

“Хтось замість тебе вже живе твоє життя. Поки ти шукаєш відповідь — він шукає контроль.”

Я не впізнав почерк. Але в глибині душі знав: це не вперше я це читаю.

Пальці тремтіли, коли я закривав блокнот. Темрява в будинку вже не рухалась, не дихала — вона просто була. Байдужа. Мертва.