Розділ І. Початок чужої памʼяті

Я завжди починаю з запаху.

Кожне місце має свій — дешевий освіжувач у коридорі, стійкий аромат кави на офісі, металевий присмак пилу в закинутих квартирах. Сьогодні — вогкість і щось старе, як згоріла ізоляція або стара газета, яку знайшли під паркетом.

Двері у квартиру №27 скрипнули так, наче протестували проти вторгнення. Вона була замкнена зсередини, але поліція не надавала цьому значення. “Жінка просто поїхала, залишила речі”, — сказали. Але я знав: люди не залишають свою улюблену чашку, не знімають сережки й не лишають ноутбук увімкненим.

Я витяг блокнот, автоматично відкрив на чистій сторінці.

СОФІЯ РОБЕРТС. 28 років. Зникла тиждень тому.

Останній контакт: я.

У голові — білий шум. Я не хотів вірити, що вона просто зникла. Софія виглядала наляканою, але зібраною. Вона щось знала. Те, чого не мала знати.

На столі — розлита кава. Кружка розбита, як нервовий жест, як недописане слово. Я підійшов ближче. Мокрий папір прилипає до дерева. Вивів пальцем рядок з розмитого запису.

«…якщо вони дізнаються — все зникне. Навіть я.»

Серце в грудях пульсувало не від страху — від знайомства з цією напругою. Це вже було. Раніше. Іншого разу. Інша людина. Я просто не міг пригадати.

За вікном дзенькнув металевий контейнер. Я здригнувся. Занадто глибоко зайшов у себе. Цього разу я не міг допустити помилки.

Софія не могла просто зникнути.

Я обійшов кімнату повільно, обережно переступаючи осколки розбитої чашки. Стіл усе ще був вологий — кава встигла трохи висохнути, але залишила темну пляму, мов чорнильне клеймо.

Ноутбук стояв увімкнений, проте екран погас. Я натиснув клавішу — нічого. Акумулятор сів, або хтось навмисно стер усе, перш ніж піти. Або… перш ніж її змусили піти.

Замість хаосу — дивне відчуття застиглого моменту. Ніби хтось збирався повернутися й не встиг. Як картина, що її зупинили на півруху.
 

І саме тоді я помітив рамку, що впала позаду ліжка.

Я підняв її — звичайне фото: Софія стоїть із чоловіком і жінкою, найімовірніше, батьками. Але задній план притягує більше, ніж усмішки. На тьмяному фоні — сіра будівля. І табличка, трохи розмита, проте видно останнє слово:

”…wood Institute”

Я сфотографував її, а потім вбив назву у пошуку.

Лише один збіг. Колишній центр когнітивної терапії — давно закритий, про нього практично немає згадок. Але знайшлася адреса:

Maple Drive, 412

Я занотував. В голові щось клацнуло. Відчуття знайомості, хоч я ніколи не чув про цей заклад. Принаймні — не усвідомлено.

Зачинив блокнот. Озирнувся.

Відчуття, ніби я перебуваю не один, повернулося — не фізично, а… у повітрі.

Це була лише перша тріщина. Але я вже чув, як луснула поверхня тиші.

Я сів у машину, зачинив двері, і простір навколо став трохи безпечнішим — чи, принаймні, так здалося. Увімкнув диктофон, прикріплений до приладової панелі. Голос трохи хрипів, але звучав зібрано.

— Софія Робертс, двадцять вісім. Останній вихід в онлайн — тиждень тому. Остання відома локація — квартира на Бейкер-стріт. Візуально сліди поспіху. Ключові знахідки: розлита кава, увімкнений ноутбук, фото з невідомою установою. Назва: Redwood… або інше, нечитабельне. Адреса — Maple Drive, 412. Можливий зв’язок із психіатричним закладом. Перевірити…

Я замовк. Фраза повисла в повітрі, як хмаринка диму.

Дощ почав накрапати. Скло лобового вікна помутніло, і я ввімкнув двірники. Голову стискало, як обруч. Інтуїція була неспокійною. Немов я щось прогавив.

Світлофори блимали червоним, мов попередження. Місто повзло повз мене, як фон, що не має значення — поки я не побачив її.

Жінка. Просто посеред дороги.

Я натиснув на гальма — різко, з хрипом гуми. Машина стала дибки.

Жінка не зрушила з місця. Її обличчя було закрите каптуром. Але я бачив губи.

Вона сказала це крізь скло. Без звуку. Та я почув.

— Я знаю, де Софія.

І тоді — темрява. Мить — як вибух.

Я розплющив очі.

Стіна навпроти. Світло з вікна. Ліжко.

Ранок.

Я сидів, задихаючись. Серце билося швидко, як після погоні.

Провів рукою по обличчю, мов переконуючись, що все ще тут.

Ранок. Кімната Люка. Звуки ранкового міста глухі, віддалені. Він сидить на краю ліжка, тримаючи диктофон.

Клац — запис увімкнено.

— 3:47 ранку. Мені знову приснився той самий сон.

Пауза. Легкий вдих.

— Я за кермом. Записую хід справи. Все так, як раніше: темна дорога, дощ, спокій, який здається напруженим. Але цього разу…

…цього разу там була вона.

— Жінка. З’явилась ніби нізвідки. Я не бачив її обличчя, але вона сказала щось… Ні. Вона не сказала — я почув. Чітко: “Я знаю, де Софія.”

Пауза. Хруст ковдри, Люк встає і починає ходити по кімнаті.

— Хто вона? Це частина сну, чи… щось більше? Я не впевнений. Але я знаю, що ця сцена — не просто марення.

Тон голосу стає твердішим, як у репортера на межі розкриття.

— Це повторюється. І я впевнений, що частина сну — не вигадка. Це спогад. Частина закритої справи. Пів року тому. Софія. Точніше — дівчина, схожа на неї. Та сама локація, та сама тривога в повітрі. А справа просто… зникла. Закрита без пояснень. Без сліду. Навіть у базі немає жодного протоколу.

— Я маю знайти ту справу. І я маю дізнатись, хто ця жінка.

Пауза. Дихання.

— Або я вже надто глибоко всередині, щоб вийти назад.

Клац. — запис завершено.

Світло ще не пробилося крізь штори. Місто за вікном мовчало, наче щось чекало. Я сів на край ліжка, втупившись у диктофон. У голові — повтор кадрів, як недосконалий монтаж. Жінка. Фраза. Знайома локація. Зникла справа.