РОЗДІЛ 10

«Краще бути сміливим, ніж обережним,

тому що доля – жінка.»

Нікколо Макіавеллі

Данило

Ніщо, як кажуть, не віщувало. Повертався додому. Втомлений, трохи злий та голодний як вовк. Не дивлячись, кидаю в темряві пальто на вішалку і привалююсь до стіни. Хвилю постою і піду готувати вечерю… Чи замовити піцу?

Але тільки і встигаю подумати про доставку, як у замку дверей хтось починає копошитися, а через секунду вона взагалі відчиняється. Перше бажання просто виставити за двері незваного гостя я ледве втамував зусиллям волі. Однак в усьому цьому ще треба розібратися, тим більше, що це «гостя». Сподіваюся, хоча б не одна з тих школярок, що не давали мені проходу в коридорах.

– Та де цей вимикач? – сліпо шарю рукою по стіні намагаючись утримати дівчину, що продовжує вириватися.

– Зліва нижче, придурок – шипить незнайомка, а наступної миті її гострі зуби впиваються мені в руку. Виривається таки фурія з хватки. Я встигаю зробити тільки крок у бік стіни і подумати: «Звідки вона знає, де вимикач?». А наступної миті очі вже сліпить яскраве електричне світло, і ми просто завмираємо посеред коридору.

Діана?

Не лише вона, а й її брат?

І сестра?

На інших родичів чекати? Що взагалі відбувається? Який форс мажор?

Але за хвилину, з дуже знайомими інтонаціями, Діана каже свою, схоже коронну фразу, і я розумію головне – нудно не буде.

– Треба поговорити.

– Здається, це я вже чув.

За стіл переговорів сідаємо вчотирьох, але поки ми з Діаною просто переглядаємося, кумедне дівчисько років семи не збирається чекати.

– А може ми поїмо вже?

– Я загалом теж не проти, – хмикає… Єгор, здається. – Все одно за столом сидимо.

Діана мовчки підводиться, все ще задумливо поглядаючи на мене, і, очевидно, приймає якесь рішення.

– Накривайте на стіл. А ми зараз із Данилом Миколайовичем усе принесемо, – киває мені на двері. А варто нам опинитися у коридорі, акуратно прикриває її. Відрізаючи від кухні.

– Я розумію, що ситуація доволі дивна, але це справді випадково вийшло. Я не знала, що ви тут живете, – тарахкотить вона на одному диханні, явно витиснувши весь свій запас і повітря, і хоробрості у ці слова. Але я навіть злитися на неї тепер не можу. Та й, якщо бути відвертим, все моє роздратування зникло, варто було ввімкнути світло. Залишилися лише питання з домішкою подиву.

– А так тебе більше нічого не бентежить?

– Та наче ні.

– Тобто ви не вперше вриваєтеся в чужі квартири і...

– Так ми не в чужі... – не дає мені закінчити Діана. – Тобто... Якщо ви про те, що Антоніна Михайлівна у від'їзді, то я збиралися їй зателефонувати після вечері, привітати з днем вчителя, а заразом розповісти про все.

– І часто ви так тут ночуєте? – не просто ж так вони тут себе почувають, як удома.

– Ну, може кілька разів на місяць, – вона завмирає, закушуючи губу, а наступної секунди втомлено-сердито скидає голову, вперто дивлячись мені прямо очі. – Послухай, Антоніна Михайлівна нам як бабуся. Малі взагалі нікого, крім неї і не пам'ятають. Тому, навіть якщо ти проти, ми все одно спілкуватимемося з нею.

– Я й не проти, – з чого вона взяла? Схоже, варто частіше відволікатися від книг і вилазити з комп'ютера, з людьми спілкуватися. – Просто це несподівано. Отже ти і є та сама Діана, яка поливає квіти?

– Вона розповідала про мене?

– Так, тиждень тому. Коли я повернувся додому і не знайшов своїх речей на звичних місцях.

– Я… – вона спантеличено на мене подивилася, – Я не помітила… Чашка, так? Антоніна Михайлівна зазвичай п'є чай лише на кухні. Я ще подумала, що вона просто збиралася похапцем... І записи на столі... І сорочка. Боже мій, як я могла взагалі нічого не запідозрити?

Діана схопилася за голову. Не помічаючи… На щастя, не помічаючи, що я, як заворожений, дивлюся на її руки. На те, як вона веде пальцями вниз по волоссю зупиняючись на білій тендітній шиї.

– Пробач… – знову замикається вона і додає: – «те».

– Давай вже на ти. Скільки можна…

– Це точно. Так що… Ми тоді? Нам треба піти?

– Ніч вже… Куди? – запитую і водночас намагаюся придумати більше аргументів щоб вона... вони залишилися. Не знаю нащо. Просто…

Але Діана, ніби й не чує мене, занурена у свої думки. Хмурить брови, не помічаючи, як знову тягнеться до волосся. Це вже нервове схоже.

– Тільки можна малі поїдять спершу, ти не проти?

– Ні.

– От і добре. От і вирішили, – підхоплює сумки, на які я навіть спершу й уваги не звернув. Вона ще навіть не підозрює, що я теж уже все вирішив.

– Ні – означає, що нікуди ви не підете, – говорю, забираючи сумки. – Я дітей на вулицю не виганяю. Ще й посеред ночі.