РОЗДІЛ 9

«Найскладніше – почати діяти,

все інше залежить тільки від завзятості.»

Амелія Ерхарт

Діана

5 жовтня.

– Ді-а-на, Ді-а-на, – саме так, розтягуючи голосні, Олена намагалася розбудити мене останні кілька хвилин, не забуваючи при цьому вмоститися зверху і трохи підстрибувати. Жодного шансу на нормальний сон. Хіба що на кошмари з морською хитавицею.

Спробувала зіпхнути її до спинки дивана, щоб вона не гепнулася на підлогу, але в цілому це нічого вже не вирішує. Час перемовин настав.

– Оленка. Неділя, сьома ранку. Дай поспати, – бурмочу в смутній надії на розуміння і поблажливість до людини, яка заснула буквально за годину до світанку. Знайшла нове замовлення для підробітку: ручна вишивка на кімоно, чи то як ще називається ця штука. Відверто кажучи, я не надто занурювалася в такі деталі. Тільки й запам'ятала, що це подарунок для моєї ровесниці, яка фанатіє однією з новомодних дорам з піднесеною назвою та неповторним сюжетом на кілька десятків серій. Я б теж, напевно, глянула на щось подібне, якби час був. А так…

– Але ж ти обіцяла! – сестричка перекочується по мені ковбаскою і зістрибує на підлогу, починаючи з натхненням загинати пальці. – Сукню мені дошити, млинці спекти, в парк сходити і ще в магазин, а ввечері мультик та ігри.

– А може мультик зараз?

– Ні. Я хочу млинці.

Так, від млинців я б і сама не відмовилася. Шкода тільки, мені ж доведеться їх спершу і пекти.

– Ну раз млинці. Готуй інгредієнти, кухар. Що треба пам'ятаєш?

– Яйця, мука, молоко?.. А ще цукор! Я хочу багато цукру, – вона робить великі очі, корчаючи пику, а я нарешті підводжуся з ліжка.

– А головний інгредієнт?

– Любов! Адже ти мене любиш? – знову висне вона на мені, з питанням заглядаючи в очі.

– Люблю-люблю. Тільки дай мені хоч вмитися, очі злипаються.

– А я люблю… млинці! – зі сміхов вигукує Олена вже з коридору. – І тебе також! Сильно-сильно.

Звісно ж любить. Хоча сподіваюся мене все ж таки сильніше, ніж млинці.

І я їх люблю. Стала б я інакше так рано готувати у вихідний. Поїхала б я разом із Єгором до стоматолога, якби не любила? Здавалося б, треба радіти, що не довелося брати участь у концерті… А мені чомусь уперше було шкода і вперше хотілося залишитися. Але це зараз не має значення. Зараз у нас млинці.

Через годину на запах із кімнати вилазить сонний Єгор, а ще через хвилин п'ятнадцять від вежі млинців залишається тільки жирний слід на тарілці, яку братик, під моїм виразним поглядом, і миє. Ще кілька годин на те, щоб закінчити сукню для Олени та перевірити уроки. Обід, легке прибирання, віддаю замовлення з вишивкою задоволеним батькам щасливої іменинниці, а далі до парку – вчитися кататисяна велосипеді. Точніше вчити Олену.

– Єгор ти з нами йдеш? – заглядаю до брата в кімнату і подумки жахаюся безладу. Якісь деталі, дошки, картонки. Словом, творчий хаос. «Звір» знайомий мені не з чуток. – Ти що робиш?

Роблю лише крок у кімнату, ледь не наступаючи на якусь криву трубку, як лунає крик:

– Не роздави! Це мій літак… Майбутній.

– Зрозуміло. Літак так літак. Нову модель робиш?

– А? Що? – та-а-ак, з ним схоже все вже ясно. Тимчасово втрачений для суспільства.

– Гуляти з нами йдеш?

– Та ні. Йдіть без мене.

Хто б сумнівався. Хоча, передчуваючи велосипедний забіг парком, я злегка починаю йому навіть заздрити.

Перше золотисте листя вже лягає на мокрий асфальт, яскравим візерунком перетворюючи непоказну сіру «тканину» доріг  на шедевр. По-осінньому пряне повітря наповнює легені, і, втомившись носитися за велосипедом, я просто веду його поруч дивлячись як Олена біжить на пару кроків попереду, захоплено збираючи листя.

Періодично вона підбігає до мене, і тут уже доводиться напружувати не ноги, а мізки, вигадуючи відповіді на безліч запитань. Чому листя жовтіє? Як дерева розуміють, що настав час прокидатися? А птахи точно повернуться?

Повернуться, звісно, тут їх дім. Усі ж повертаються додому. Ми теж затягуємо велосипед у під'їзд, і я вкотре радію, що наша квартира на першому поверсі. А ось під дверима на нас чекає сюрприз...

– Єгор? Ти чому тут сидиш? – сумніваюся, що придверний килимок – найзатишніше місце, а саме на ньому він і вмостився. — Тільки не кажи, що ключі знову загубив!

Але братик із підозріло винним виглядом поспішно ховає руки за спину і якось навіть розгублено дивиться на мене.

– Діан. Ти тільки не лайся, гаразд? Я якнайкраще хотів. Воно саме. Ну справді! Я не винний.

– Що накоїв?

Тиша у відповідь. А я подумки вже прокручую варіанти. Знову закинув у світле прання свої червоні футболки? – Так я не включала. Затопив квартиру? – нижче тільки підвал, та й він би був тоді мокрий аж до самих цих очей невинних. Зламав якщо щось, то там і так половина меблів тримається на чесному слові з домішкою клею. Головне – не спалив!