РОЗДІЛ 8

«Усі ми залишаємося дітьми,

засланими в доросле життя.

Джон Бредшоу

Данило

Давно не відчував себе таким ідіотом.

Хоча ні, не ідіотом, скоріше хлопчиськом. Який бере участь у бійках, бігає школою, а потім ховається від суворої вчительки під столом.

Правда в моєму дитинстві у мене не було такої безшабашної супутниці з запалим зеленим очима. Перше моє шкільне кохання було не надто багатим на пригоди та позитивні емоції, якщо судити відверто і особливо в порівнянні. В ті часи єдине, чого я хотів – довести, що я гідний кохання кращої дівчини школи, хоча це явно була суб’єктивна та не зовсім адекватна оцінка. Навіть шкода... Схоже, я багато пропустив.

Чомусь у мене не виникло й думки відмовитися… Пішов за цим дівчиськом, як осел на прив'язі, без запитань. Може, все ще перебуваючи під враженням від її нової грані, що з'явилася з-під звичної маски байдужості. Розлючена фурія, що прибігла рознімати забіяків, мало була схожа на ту мовчазну безпристрасну статую, яку я часто спостерігав у коридорах. То з якою впевненістю вона говорила з братом, з якою тривогою та турботою дивилася. В цю коротку мить її захист дав тріщину, і я здається побачив її справжню. Схвильовану, трохи налякану, навіть розлючену, але при цьому ніжну та вразливу. Що, втім, не заважало їй єхидствувати та з легкістю забувати про субординацію, обмінявши її певно на сарказм. Неймовірно. Вона буквально наказала мені роздягатися, та ще й відвернулася, щоб Я не «засоромився»… Ось вам і «дай палець – відкусить руку».

Навіть хотів відпустити кілька жартів, але не став. Побоявся образити. Вона, хоч і мило ніяковіє, але чомусь мені здається, що цю межу переступати не варто. Принаймні зараз.

Про що я взагалі думаю... Вона в одинадцятому класі. Мені за кілька років вже тридцять. Я для неї взагалі дід старий, мабуть. Скільки у нас різниця у віці – вісім, дев’ять років? У вісімнадцять час сприймається зовсім інакше... Хоча деяких її однокласниць це не зупиняє. Бігають за мною, питання дурнуваті задають, очима блимають, волосся крутять, вважаючи це мабуть сексуальним, відточуючи на мені свої чари. І тут, з одного боку, й радісно, що Діана не входить до їхнього числа, а з іншого... Невже зовсім не подобаюся?

Ще сорочка ця. Де вона так шити навчилася? Коли встигла? І машинка ще. Адже знайшла, знала де. Хоч і допотопну таку, я б століття розбирався, що там, як і куди кріпити, а вона, практично не дивлячись, все налаштувала за секунди. І ось тепер підштовхує мене в спину, та ще й прямо до цієї суб-Марини.

– Марино Анатоліївно, мене розшукуєте? – питаю і відчуваю, як Діана смикає шаль, намагаючись звільнити рожеву бахрому, що заплуталася в моєму ремені.

Та коли це закінчиться?!

– Так. Ми за півгодини починаємо, – вона робить крок до мене. – А що ви там робили?

– Ручка впала. Закотилася кудись.

– Так давайте я допоможу шукати, – напевно саме ось це називається млосно зітхнути, але я не впевнений. Стало просто трохи страшно від її хижого оскалу в окантовці яскраво червоної помади і спроби піти на таран бюстом. А у мене під столом, не ручка, а розум загубився в комплекті з однією невгамовною натурою.

Кидаю погляд униз – бахрома все ще тягнеться рожевою ниткою під стіл. Ось де не варто було жартувати про осла на прив'язі, навіть подумки. Але вдача все ж таки сьогодні на нашому боці. Якщо можна назвати вдачею те, що Діана буквально перегризла нитку, що тягнулася від шалі, даючи мені можливість, сховати залишки в кишені. Здається, я навіть почув, як вона полегшено видихнула. Але після таких жертв я просто зобов'язаний якось відволікти суб-Марину, та вивести Діану з-під удару. Шаль заради мене ще ніхто не перегризав…

– Нікуди ручка не дінеться. Це терпить. До концерту вже все готово? – підхоплюю Марину під руку, тягнучи у бік виходу. Телефона-зрадника теж забираю. Зрадника, тому що поки він не завібрував, і Марина не стала в стійку, адже добре сиділи. Душевно. А тепер знову повертатись у шум, гам, тарарам. Більше того, стараннями бабусі доведеться в цей хаос не просто влитися – очолити.

Насправді виявилось, що все не так і погано. Безтурботні посмішки, сміх, літні вчителі, що з розчуленням втирають сльози. Навіть пару відео записав. Звітність для ба, нехай отримує свої позитивні емоції.

І все-таки я спіймав себе на думці, що постійно шукаю у натовпі школярів, що снують навколо, одну єдину дівчину, яка просто не прийшла. Буквально виконала те, про що я тільки мріяв весь день, втекти кудись... Може бути й так, що я просто замотався і прогавив її. Або вона знову ховається в куточку за лаштунками. Гірше інше… Чому МЕНЕ це так турбує?

Але от вже останній спільний номер одинадцятого класу, єдиний в якому вона погодилася взяти участь, але на сцені її немає.

Що ж, у будь-якому разі це був останній день і, мабуть, досить з мене школи. Переклад треба закінчити, вже дедлайни підтискають, а ще не варто забувати про ремонт, а це окрема стаття витрат і довбання як стін, так і моїх мізків. Точно, час із цим усім балаганом закінчувати, надто захопився. Відчув себе хлопчиськом і годі.