РОЗДІЛ 7

«Якщо лиха, про яке ти говориш,

можна уникнути, то чому ти скаржишся?

А якщо воно неминуче, тим більше,

який сенс скаржитися?»

Сократ

Діана                                  

3 жовтня                                                                                                                                     

Життя часом схоже на американські гірки. Спочатку повільно і повсякденно набирає розгін, дозволяючи вирішувати всі проблеми одною лівою, наче у грі… А після – десяток подій проносяться за одну мить, і ти не встигаєш помітити, як уже виходиш на новий віраж.

Упродовж тижня весь мій світ безжально захопила рутина. Кожен новий день – копія попереднього. Але сьогоднішній все ж таки має відмінну рису – урочистий концерт до Дня вчителя, в якому добровільно-примусово беруть участь усі. Хоч просто стій і посміхайся, як пінгвіни з Мадагаскару, але бери участь. Власне, так я і опинилася на старій табуретці за лаштунками, ховаючись від усіх в очікуванні цього святкового дійства в компанії дерев'яного коня, облізлої пальми та іншого реквізитного багатства.

Але є й гарні новини. Просто чудові! Декілька днів тому прийшов переказ від матері, а сьогодні тітка скинула мою зарплату за минулий місяць. Знайомства – велика сила, і приказку про сто друзів я пізнала на практиці. Коли тітка мала піти в декретну відпустку, а в результаті у мене, завдяки саме її допомозі, з'явився підробіток. Підлітком постійну роботу з нормальною зарплатою і графіком ще спробуй знайти, а так, мені – гроші, тітці – збереження робочого місця, а невеликій фірмі – швачка. Так, останні кілька років, з карти на карту зарплата мені і приходить і навіть з урахуванням мого недавнього повноліття, не бачу сенсу щось міняти. Півроку, навіть менше, допрацюю вже так, відкладу хоч щось, а там тітка вийде на роботу. Я ж бігатиму по іспитах і боротимуся за можливість навчатися на бюджеті та зі стипендією.

І все ж таки ура зарплата! Віват! Тепер можна хоч сплатити комуналку, без побоювань залишитися зовсім без коштів. Та-а-ак ... Абстрагуюся від чиїхось пісень, танців, криків і сміху за спиною та поринаю у світ цифр, планів і часом нездійсненних надій. Це на воду, це на газ, електрику, телефони, танці та новий купальник для Олени, боротьба та кросівки для Єгора… Грошей залишилося негусто, але на їжу та пару непередбачених покупок вистачить. Можна видихати спокійно: я впоралася. Житимемо! Як то кажуть, жити добре, а добре жити – ще краще.

– Гей. Діан. Ти чого там сховалась? – Женя, довгий як швабра однокласник з вічно настовбурченим їжачком волоссям, переліз, а скоріше перевалився, через коробки з реквізитом, вторгаючись на МОЮ територію з грацією п'яного ведмедя.

– Концерт уже розпочався? – питаю, сподіваючись, що він за тоном голосу зрозуміє, що йому не раді. Але броня в цього тугодума непробивна.

– Ні, – це вже Вітя лізе слідом… Їм, що медом тут намазано?

– Тоді відчепіться, гаразд? – відповідаю, опускаючи очі в телефон, треба ще інтернет оплатити, мало не забула.

– Та чим ти таким "ва-а-ажливим" займаєшся? У рілсах залипаєш? – Женя намагається зазирнути через моє плече, але я встигаю заблокувати екран раніше, ніж він побачив квитанції. – О-о-о, я зрозумів-зрозумів. Голі торси? У сірої мишки пристрасна натура? Не хвилюйся я нікому не скажу, – ще й очима блимає наче в нього припадок.

– Щезни, – запускаю в нього пінопластовим яблуком, аби тільки відв'язався. – Не до твоїх плоских жартів, ну справді. Придумай собі іншу розвагу, гаразд?

– Та гаразд-гаразд. Тут навіть і думати нема чого. Он і розвага сама підвалила.

– Воу, нічого собі цей малой дає! – Вітя навіть на драбину заліз для кращого виду. – Бачив, який удар? Ща буде кров!

Та начхати. Продовжую ігнорувати цих криворуких і їхній заливистий свист над вухом, вже шкодуючи, що не знайшла місця десь подалі. Але наступна фраза змінює мої пріоритети кардинально.

– Вітер, а Вітер... А то не твій молодший брат спонсор нашого шоу? Красава.

Варто йому це вимовити, невиразні крики і шум бійки, що пробивається крізь важкі завіси, набуває для мене зовсім інших відтінків емоцій. Ну, ні! Не може бути! Але сумніви переважують, і я кулею вискакую зі свого затишного куточка, вибігаючи на сцену. Картина відкривається... Нерадісна. Двоє шестикласників, і що важливіше, один із них мій брат перекочуються по підлозі мутузячи один одного кулаками. Я не для цього його, між іншим, на боротьбу віддавала! Зі сцени я збігаю, не помічаючи ні людей, ні сходів, але Данило… Миколайович… мене все одно випереджає у спробі розняти цих тупоголових хлопчаків.

Виходить, правда, не дуже. Суперник мого братика повис у Данила на руці, а сам Єгор продовжує щось «висловлювати» своєму опоненту. Вже хоч би словами. Хоча за деякі з них йому б теж надавати!

Щоб пробитися крізь спонтанний натовп, що зібрався навколо такої події, доводиться попрацювати ліктями. Але бачу мету – не бачу перешкод. Диво, що викладачів ще немає. І цим треба скористатися.

– Єгоре! – гаркаю я, і він завмирає, переставши вириватися. Навіть злегка відступає убік від свого ворога, наче й ні до чого зовсім. І бійки ніякої не було.

Другий хлопчина, здається, однокласник брата, теж насуплено втискає голову в плечі, під моїм гнівним поглядом, і тільки Данило здивовано розглядає мене так, наче бачить уперше.