Ключ від твого серця

Розділ 5.Художник проти дизайнерки

Аліна Соколова завжди вважала, що життя має складатися з чітких планів.

План на день. План на тиждень. План на місяць.

Якщо щось ішло не так, потрібно було сісти, випити кави, відкрити блокнот і скласти новий план.

Але останнім часом її життя нагадувало погано намальований ескіз, який хтось необережно залив водою, а потім спробував урятувати кетчупом.

І цей хтось, без сумніву, мав ім’я Максим Ветров.

Спочатку вони випадково орендували одну квартиру на двох. Потім сусіди вирішили, що вони одружені. Далі її батьки мало не призначили дату весілля, а тепер власник квартири збирався її продати.

І все це — за кілька тижнів!

Аліна сиділа за кухонним столом, дивилася на повідомлення від агентства й намагалася не панікувати.

— Ну що, — озвався Максим, заходячи на кухню, — скільки ми маємо часу до того, як нас урочисто винесуть звідси разом із холодильником?

— Максиме, це серйозно.

— Я помітив. Ти вже двадцять хвилин дивишся на телефон так, ніби збираєшся перемогти його в чесному поєдинку.

Він поставив перед нею чашку кави.

Аліна здивовано підняла очі.

— Це мені?

— Ні, холодильнику. Він останнім часом дуже нервовий.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Максим сів навпроти.

— Що будемо робити?

— Спочатку я зателефоную агентству. Дізнаюся точні терміни, умови договору й чи є можливість продовжити оренду.

— А потім?

— Потім знайду квартиру.

— А я?

— Ти теж знайдеш квартиру.

Максим приклав руку до грудей.

— Навіть не запропонуєш мені пожити в тебе?

Аліна повільно підняла голову.

— Максиме, ми й так живемо в одній квартирі.

— Саме тому я й запитую. Раптом тобі сподобалося.

— Тобі не здається, що ти надто багато про себе думаєш?

— Ні. Але я готовий вислухати аргументи.

Вона кинула в нього серветкою.

Він спіймав її однією рукою.

— Бачиш? У нас уже чудова командна робота.

— У нас немає команди!

— Поки що.

Аліна знову подивилася на телефон, намагаючись не звертати уваги на те, як легко Максим умів змушувати її усміхатися навіть у найневдаліші моменти.

Саме це було небезпечно.

Вона починала звикати до нього.

До його голосу вранці, до безглуздих записок на холодильнику, до чашки кави, яку він час від часу ставив перед нею без жодного пояснення.

І найбільше її лякало те, що вона вже не хотіла повертатися до життя, у якому нічого цього не було.

За годину Аліна завершила розмову з агентством.

Новини виявилися не надто втішними: власник справді збирався продавати квартиру, але точна дата виселення ще не була визначена. Їм пообіцяли повідомити подробиці найближчими днями.

Це давало трохи часу.

Але не вирішувало проблему.

— Отже, маємо кілька днів, — підсумувала Аліна, занотовуючи щось у блокнот.

Максим заглянув через її плече.

— Ти навіть катастрофи плануєш за пунктами?

— Так легше думати.

— А я зазвичай просто лягаю на підлогу й чекаю, поки катастрофа сама мине.

— Тепер зрозуміло, чому в тебе досі немає нормального житла.

— У мене чудове житло!

— Максиме, ти живеш у квартирі, де твої шкарпетки знаходять нові цивілізації.

— Вони досліджують світ.

— Вони лежали в каструлі!

— Я шукав їх три дні. Тепер хоча б знаю, де вони.

Аліна закрила обличчя долонями.

— Господи, дай мені терпіння.

— А можна мені трохи грошей? — запитав Максим. — Терпіння в мене й так достатньо. Особливо коли ти починаєш читати лекції про порядок.

Вона розсміялася, попри власне бажання залишатися серйозною.

Максим усміхнувся у відповідь.

А потім раптом помітив на столі її папку з кресленнями.

— Це той проєкт, про який ти розповідала?

Аліна відразу стала серйознішою.

— Так. Квартира для молодої сім’ї. Замовники хочуть сучасний інтер’єр, але водночас щось затишне й незвичайне.

— Покажеш?

— Навіщо?

— Мені цікаво.

Вона вагалася кілька секунд, але зрештою розгорнула папку.

Максим уважно переглянув креслення, потім підсунув до себе один із аркушів.

— Тут чогось бракує.

Аліна повільно повернула голову.

— Перепрошую?

— Не вистачає характеру.

— Це інтер’єр, а не людина.

— Саме тому він і має отримати характер.

Він узяв олівець і почав малювати на вільному аркуші.

За кілька хвилин перед Аліною лежав начерк вітальні: велике вікно, затишне крісло, кілька рослин і картина на стіні, яка поєднувала теплі кольори з несподіваними темними відтінками.

Аліна нахилилася ближче.

Їй довелося визнати, що це було красиво.

Дуже красиво.

— Ти сам це придумав? — запитала вона.

Максим удавано образився.

— Ні, мені допоміг холодильник.

— Я серйозно.

— Я теж. Він сьогодні особливо натхненний.

— Максиме!

— Так, сам. Що скажеш?

Аліна ще раз уважно подивилася на малюнок.

— Ідея непогана.

— Непогана?

— Досить хороша.

— Ого. Занотую цей день у календарі.

— Але композиція потребує доопрацювання.

— Звичайно.

— І кольори не зовсім відповідають побажанням замовників.

— Я можу їх змінити.

— А перспектива…

— Аліно.

Вона замовкла.

Максим відклав олівець і подивився на неї.

— Ти можеш просто сказати, що тобі подобається.

Аліна відчула, як щоки починають теплішати.

— Мені подобається.

Він усміхнувся.

Цього разу без жартів.

— От і чудово.

І чомусь від цієї простої усмішки Аліна забула, що збиралася сказати далі.

Наступного дня на Аліну чекала важлива зустріч із замовниками.

Вона готувалася до неї кілька тижнів і хотіла представити проєкт бездоганно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше