Якщо хтось колись запитає Аліну Соколову, що найгірше може статися після того, як твої батьки помилково визнають незнайомого чоловіка твоїм нареченим, вона відповість без жодних вагань:
— Він починає поводитися так, ніби йому це подобається.
Саме так поводився Максим Ветров.
Від самого ранку він ходив квартирою з підозріло задоволеним виразом обличчя, наспівував весільний марш і щоразу, коли Аліна проходила повз нього, чемно промовляв:
— Доброго ранку, майбутня дружино!
— Ще одне слово — і ти станеш майбутнім мешканцем вулиці.
— Яка ж ти романтична.
— Максиме!
— Усе, мовчу. Бережу сімейний спокій.
Аліна зосереджено намазувала тост маслом, намагаючись не реагувати. Її терпіння, як і запаси кави, стрімко добігало кінця.
— До речі, — озвався Максим, сідаючи навпроти. — Твоя мама вчора телефонувала.
Аліна завмерла.
— Що?
— Запитувала, чи сподобалися тобі квіти, які я нібито подарував.
— Ти нічого мені не дарував!
— Я так і сказав. Але вона відповіла, що скромність — прекрасна риса майбутнього зятя.
Аліна повільно заплющила очі.
— Я зараз подзвоню мамі.
— Передай їй, що я люблю її вареники.
— Ти нестерпний.
— Зате перспективний.
Близько одинадцятої години Аліні зателефонувала подруга Катя.
— Слухай, ти сьогодні вільна?
— Залежить від того, що ти пропонуєш.
— Каву, прогулянку, трохи пліток. І, можливо, знайомство з одним симпатичним хлопцем.
Аліна підозріло примружилася.
— Катю, я не шукаю знайомств.
— Ти так кажеш уже пів року.
— У мене робота.
— У тебе робота, квартира, дизайнерські каталоги й чоловік на кухні.
— Він не мій чоловік!
— Звісно. Просто живе з тобою, їсть твою їжу й дратує тебе з ранку до вечора.
— Катю!
— Гаразд, не кричи. То о шостій?
Аліна погодилася.
І саме в цю мить Максим, який проходив повз із чашкою кави, почув останні слова.
— О шостій? — перепитав він.
— Не твоя справа.
— Побачення?
— Так.
— З ким?
— З людиною, яка не ставить зайвих запитань.
Максим приклав руку до грудей.
— Жорстоко. Я вже почав ревнувати.
— Тобі потрібен лікар.
— Можливо. Але спочатку розкажи, куди йдеш.
— Ні.
— Хоча б ім’я.
— Ні.
— Колір волосся?
— Максиме!
— Зрозумів. Таємний агент.
Аліна схопила сумочку й пішла до кімнати, залишивши його з усмішкою, яка чомусь здалася їй особливо дратівливою.
О шостій вечора Аліна стояла біля невеликої кав’ярні в центрі міста.
На ній була світла сукня, легке пальто й туфлі, які вона взула виключно заради краси, а не здорового глузду.
Катя вже чекала біля входу.
— Ти чудово виглядаєш!
— Дякую. Але якщо ти знову почнеш говорити про моє особисте життя, я піду.
— Я лише хочу, щоб ти трохи розважилася.
Вони зайшли всередину. За столиком біля вікна сидів молодий чоловік у темно-синій сорочці.
— Аліно, знайомся. Це Денис.
— Дуже приємно, — усміхнувся він.
— Навзаєм.
Денис виявився ввічливим, спокійним і навіть цікавим співрозмовником. Він працював архітектором, любив подорожі й мав чудове почуття гумору.
Усе складалося настільки добре, що Аліна майже забула про Максима.
Майже.
Бо саме тоді двері кав’ярні відчинилися.
І на порозі з’явився він.
Максим.
У темній куртці, з розкуйовдженим волоссям і виразом обличчя людини, яка випадково натрапила на власну катастрофу.
Аліна повільно поставила чашку.
— Ні…
Катя озирнулася.
— Що?
— Тільки не він.
Максим помітив їх і, звичайно ж, попрямував просто до столика.
— Який приємний збіг!
— Максиме, що ти тут робиш?
— П’ю каву.
— Ти не любиш каву в цій кав’ярні.
— Сьогодні вирішив змінити життя.
Він перевів погляд на Дениса.
— Максим Ветров. Сусід.
— Денис, — привітався той.
— Архітектор, — додала Катя, ніби це могло пояснити присутність усіх учасників цієї дивної сцени.
— О, чудово! — Максим широко всміхнувся. — Аліна теж дизайнерка. У нас удома постійно дискусії про те, де має стояти диван.
— Максиме, — крізь зуби промовила Аліна.
— Що? Я ж нічого такого не сказав.
— Ти ще навіть не починав.
Максим посунув вільний стілець.
— Не заперечуєте, якщо приєднаюся?
— Заперечуємо, — одночасно відповіли Аліна й Катя.
— Чудово. Отже, місце вільне.
Він сів.
Денис чемно усміхнувся, хоча в його погляді вже з’явилося легке здивування.
— Ви давно знайомі?
— Ні, — швидко відповіла Аліна.
— Достатньо, щоб знати, що вона не любить, коли хтось торкається її шоколадного торта, — додав Максим.
— Це не має жодного стосунку до нашої розмови!
— А ще вона розмовляє уві сні.
Аліна мало не вдавилася кавою.
— Я НЕ РОЗМОВЛЯЮ УВІ СНІ!
— Учора ти сказала: «Поверніть мені мій каталог».
Катя вже сміялася.
Денис теж усміхнувся, але Аліна відчувала, як її щоки починають палати.
Вона нахилилася до Максима.
— Якщо ти зараз не підеш, я розповім усім, що ти співаєш у душі.
Максим на мить замовк.
— Це вже особисте.
— Саме так.
Він підвівся.
— Гаразд. Не заважатиму вашому… архітектурному вечору.
— Дякую.
Максим відійшов до стійки, але перед тим кинув на Аліну погляд, у якому було щось незвичне.
Не насмішка.
Не жарт.
Щось схоже на розчарування.
І це чомусь збентежило її більше, ніж усі його дурнуваті жарти.
Побачення тривало ще близько години.
Денис запросив Аліну прогулятися, але вона дедалі частіше ловила себе на тому, що шукає очима знайому постать біля вікна.