Щойно двері за батьками зачинилися, у квартирі запанувала незвична тиша.
Аліна сперлася спиною на двері й глибоко зітхнула.
— Ну ось... вижили.
Максим поставив на стіл порожню вазу.
— Якщо чесно, мені здається, твій тато мене екзаменував.
— Здається?
— Він двічі запитав, чи вмію я користуватися дрилем, один раз — чи люблю дітей, і чотири рази — чи поважаю жінок.
Аліна засміялася.
— Це ще легка версія.
— Легка?
— Так. Якби він справді вирішив, що ти мій наречений, то попросив би допомогти копати картоплю на дачі.
Максим театрально зблід.
— Тоді добре, що я ще не наречений.
— І ніколи ним не будеш.
— Так упевнено?
— Абсолютно.
— Шкода.
Аліна здивовано глянула на нього.
— Що «шкода»?
Максим усміхнувся.
— Шкода, що ти не вмієш розуміти жарти.
— Я прекрасно їх розумію.
— Тоді чому так серйозно дивишся?
— Бо не знаю, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.
Максим лише загадково підморгнув.
Минуло кілька хвилин.
Раптом у двері знову подзвонили.
— Якщо це знову пані Марія, я переїжджаю, — пробурмотіла Аліна.
Вона відчинила двері.
На порозі стояла не лише пані Марія.
Поруч були пан Степан із четвертого поверху, тітка Галя з другого та ще дві сусідки.
У руках пані Марія тримала... домашній торт.
— Це вам, дітки!
— За що? — здивувалася Аліна.
— Ну як же! За знайомство з батьками!
Аліна завмерла.
— Ви... звідки знаєте?
Пані Марія щиро здивувалася.
— Доню, у нашому під'їзді навіть ліфт знає, хто до кого приходив.
Максим тихенько засміявся.
— А ми думали, що все було таємно.
— Таємно? — пирхнув пан Степан. — Ваш тато так голосно сказав: «Максиме, заходь, сину!», що це почув увесь поверх.
— А ще, — додала тітка Галя, — ми бачили, як ви фотографувалися в обіймах.
Аліна повільно повернула голову до Максима.
— Це все через тебе.
— Через мене? Ти ж сама перечепилася.
— Але спіймав мене ти!
— Я мав дозволити тобі впасти?
— Ні...
— От бачиш.
Пані Марія простягнула коробку з тортом.
— Ми вирішили, що молодій парі треба солодке.
— Ми не пара! — одночасно вигукнули Аліна й Максим.
Сусіди лише переглянулися й дружно усміхнулися.
— Авжеж, авжеж...
— Ми колись теж так казали, — підморгнула тітка Галя.
— А через пів року вже весілля гуляли, — засміявся пан Степан.
Коли сусіди нарешті пішли, Аліна мовчки зачинила двері.
Повернулася до Максима.
Подивилася на торт.
Потім знову на нього.
— У мене є план.
— Я вже боюся.
— Ми повинні довести всім, що між нами нічого немає.
— І як саме?
Аліна хитро всміхнулася.
— Будемо поводитися так, щоб ніхто навіть не подумав, що ми можемо бути закохані.
Максим засміявся.
— Цікаво, що з цього вийде.
— Усе.
— А мені чомусь здається, що буде навпаки.
Вона впевнено простягнула йому руку.
— Домовилися?
Максим потиснув її.
— Домовилися.
Жоден із них навіть не здогадувався, що саме цей план стане причиною ще більшої кількості кумедних непорозумінь.
І що вже завтра весь будинок буде переконаний: весілля — лише питання часу.