Розділ 1. Незнайомець на моїй кухні (кінець першого розділу)

Максим завмер.

— Софіє?..

Дівчина відступила на крок і широко усміхнулася.

— Нарешті знайшла тебе! Ти ж, як завжди, не відповідаєш на повідомлення.

— Вибач, я був трохи... зайнятий.

— Бачу.

Софія перевела погляд на Аліну.

— Привіт! Я Софія.

— Аліна.

Дівчата чемно потиснули одна одній руки.

— Ти його дівчина? — без жодного сорому запитала Софія.

Аліна мало не вдавилася повітрям.

— Що? Ні!

Максим засміявся.

— Ми лише...

— Співмешканці, — одночасно сказали вони.

Софія кліпнула очима.

— Це жарт?

— Якби, — зітхнула Аліна.

Максим коротко розповів історію про помилку агентства нерухомості.

Софія слухала, дедалі більше дивуючись.

— Ні, такого навіть у серіалах не показують!

— От і я про це, — відповіла Аліна.

— Тобто ви живете разом... і познайомилися лише вчора?

— Саме так.

— Це або початок великої катастрофи, або великого кохання.

Аліна і Максим одночасно розсміялися.

— Другий варіант точно виключений, — сказала Аліна.

— Повністю, — підтвердив Максим.

Софія лише загадково усміхнулася.

— Побачимо...

Вона поставила букет на стіл.

— До речі, це не тобі, Максиме.

— А кому?

— Вашій господині квартири... Тобто Аліні.

— Мені?

— Так.

Аліна здивовано подивилася на квіти.

— Але ми навіть не знайомі.

— Зате тепер знайомі. Вважаю, що дівчині, якій довелося терпіти мого брата, потрібен невеличкий подарунок.

— Брата? — перепитала Аліна.

Максим усміхнувся.

— Забув представити. Це моя молодша сестра Софія.

Аліна непомітно видихнула.

Сама не зрозуміла чому.

— Дуже приємно познайомитися, — щиро сказала вона.

— Мені теж. І співчуваю.

— Софіє! — обурився Максим.

— А що? Ти ж із дитинства залишаєш після себе безлад.

— Це творчий порядок.

— Так ти це вже двадцять років повторюєш.

Аліна тихенько засміялася.

— Значить, я мала рацію.

— Не підтримуй її, — благально сказав Максим.

— Не можу. Правда на її боці.

Софія весело плеснула в долоні.

— Уже бачу, що вам нудно не буде.

— Це точно, — усміхнулася Аліна.

Розмова затягнулася майже на годину.

Софія виявилася веселою, щирою і дуже балакучою.

Вона розповідала кумедні історії про Максима: як у дитинстві він переплутав зубну пасту з кремом для гоління, як одного разу випадково розмалював стіну в квартирі сусідів, а ще як забув власний день народження, захопившись новою картиною.

— Не треба було цього розповідати, — буркнув Максим.

— Треба, — засміялася Софія. — Аліні корисно знати, з ким вона живе.

Аліна лише усміхнулася.

Чомусь тепер Максим уже не здавався їй таким чужим.

Він був дивним.

Трохи незібраним.

Іноді нестерпним.

Але добрим.

І це було видно навіть у дрібницях.

Коли Софія зібралася йти, вона затрималася біля дверей і тихо сказала Аліні:

— Бережи його.

— Думаю, це він має берегти мене, — жартома відповіла Аліна.

— Повір, із цим він теж упорається.

Після цих слів Софія підморгнула братові й пішла.

У квартирі знову запанувала тиша.

Аліна підійшла до вази й обережно поставила до неї подарований букет.

Максим спостерігав за нею мовчки.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— За що?

— За квіти... і за те, що твоя сестра така чудова.

— Вона справді найкраща.

Аліна усміхнулася.

Це був перший ранок, коли вони змогли поговорити без суперечок.

Вони ще не знали, що попереду на них чекає безліч кумедних пригод, несподіваних сварок, романтичних моментів і випробувань.

Але саме цього ранку між ними народилося найважливіше — перша іскра взаємної симпатії, яку вони обоє вперто не хотіли помічати.