Люди та їх долі

1.

Восени 1981 року з військового шпиталю Дніпропетровська виписався молодик. Він був худий, стрункий, у цивільному одязі, але виправка військова.

Біля входу його зустрів міцний чоловік, який забрав у молодика рюкзак і вручив йому у подарунок тростину, порадивши кинути ту інвалідну палицю, яку йому дали в госпіталі. Молодій людині тростина сподобалася: вона була ручної роботи і навершя її було у вигляді голови беркута. Він стримано посміхнувся, але одразу ж став серйозним та холодним.

Двоє дісталися залізничного вокзалу і сіли на потяг. Дорогою розмова не клеїлася, хоча обидва були явно родичами. Інженер з Києва, що сидів поруч, визначив, що це був діалог батька із сином. Зрозуміло було, що молодик воював в Афганістані, комісований з-за поранення. Говорив він із батьком неохоче, частіше різко, ніби вичавлюючи з себе слова.

Через поранення молодий чоловік спав унизу, батько розмістився на верхній полиці. Здавалося, що до ранку вони відпочиватимуть. Але інженер, що прокинувся вночі від стуку палиці, помітив, як молодик дбайливо накрив сплячого батька вовняною ковдрою – було досить холодно. А потім зачинив купейне вікно.

Сам молодик ймовірно не стулив очей уночі. Він крутився, часом включав маленьке світло, читав «Знання - сила» або «Новини кіноекрану» - що потрапляло під руку.

Коли під'їжджали до Дахова стосунки сина та батька трохи потеплішали. Про це свідчила та прихована опіка сина над отцем, що вирвалася назовні і слово «батя», яке він вимовляв ласкаво і ніжно.

***

Вдома півдня син відсипався. За цей час батько сходив до крамниці і потім готував на кухні. Увечері син голився і мився, а батько накривав стіл. З'явилися гості, і світло в їхній квартирі горіло майже до півночі.

Пізно ввечері, залишивши гостей, син з'явився на балконі, довго курив і кашляв, дивлячись на зірки. А потім пішов спати. І снилася йому цієї ночі світловолоса босонога дівчина у темно-синій сукні, в її засмаглій руці був солом'яний капелюшок. Вона спостерігала за грайливою рудою кішкою, що нюхала квіти.

Похмурий день з рідким дощем не змінив планів молодої людини. Він побував на цвинтарі і недовго простояв біля якоїсь могили, потім, зовсім сумний, здійснив ще чотири візити. Перед кожним він дзвонив з автомата, щось радісно говорив, потім йшов, спираючись на тростину, до зупинки громадського транспорту. Повертався додому він уже із якимось чорним пакетом.

Наступного дня ввечері молодий чоловік сів на поїзд і вирушив у путь.

По обіді потяг прибув в город біля моря. Молодий чоловік довго стояв на найвищому місці парку, милуючись морем і містом, що розстилалося внизу. Помста кривавими цуценятами світилася в його очах.

І тут почувся тихий і тонкий свист. З кущів тамариска до молодика вийшов чорнявий, циганського вигляду хлопець. Після довгої розмови, під час якої чорнявий живо розмахував руками, обидва зникли в невідомому напрямку.

***

У ресторані лабухи старалися щосили. Десятки очей були прикуті до красуні, пекучої брюнетки, яка танцювала так хвацько, що здавалося в зал залетів вихор.

Ну що сказать, ну що сказать,

Влаштовані так люди,

Бажають знать, бажають знать,

Бажають знать, що буде.

Шелест оплесків вплітався в шарудіння прибою далеко за вікном. Брюнетка повернулася за столик до свого кавалера. Це був ще міцний чоловік років за п'ятдесят у білій сорочці з погончиками. Тільки сивий метрдотель ресторану та вусатий офіціант вина знали людину у білій сорочці. То був відомий адвокат Войтенко. У нього неподалік на березі стояв будиночок, повитий плющем. Адвоката завжди хтось супроводжував. Сьогодні він був із красунею, смаглявою брюнеткою. Поруч з адвокатом сидів молодий блондин, який шептався із рудою дівчиною явно легкої поведінки.

Сивий метрдотель і вусатий офіціант добре знали його. То був помічник адвоката Григорій. Руда дівчина теж була відомою особою, а от пекучу брюнетку вони бачили вперше. Войтенко її вихваляв і вкотре запропонував тост за талант Рамони.

Сам пригубив вино і закусив твердим сиром.

Через годину, обнявши Рамону, він запропонував:

- Слухай, дівчинко моя ... У мене поряд невелике бунгало. Десять хвилин їзди. Давай проведемо час у романтичній обстановці. Тихо, море поряд...

- А ти будеш себе добре поводити? -запитала Рамона, відкушуючи шматочок шоколаду «Чайка».

- Звичайно. Я ж янгол. Подивися мені в очі... Зауваж, я майже не п'ю, — посміхався Войтенко.

- О, це так. На відміну від друга!

Рамона показала на неабияк охмелілого Григорія.

- Ну що поробиш. Нализався наш Грегорі..., - промовив Войтенко. - Завжди умів пити, а сьогодні, мабуть, потрапив під владу Амура... Гей, ти, машину вести як будеш?

Григорій дивився на шефа осоловілими очима.

Рамона нахилилася і сказала адвокатові на вухо:

- Та плюнь ти на нього. Поїхали удвох. Буде романтична прогулянка!

Вона підвелася і взяла сумочку.