Коштовності Домкрата

Вгорі клубилось і кипіло синьо – сіре небо, а попереду розстилалася дорога з блискучими калюжками, в яких плавали скибочки потемнілого льоду.

На тлі синього краю неба з'явилося таке дороге й миле обличчя Аріші. Домкратові здалося, що Аріша поруч, він шепче їй палкі слова, цілує її губи, ніжно торкаючись підборіддя…

Якщо б хтось його зараз побачив, то здивувався б тому, що Толік Веселовський на прізвисько Домкрат, іноді занадто суворий, зараз мрійливо усміхається, і лице його світле, закохане...

Мотнувши головою, Домкрат повернувся до реальності. Згадуючи про свою нещодавню поїздку до Харкова до коханої дівчини, він мало не пропустив потрібну людину. Людину, яку потрібно знайти, людину, яка образила його друга Стьопу, а той, хто образив його друга - ворог! Крім того, Степан добре спрацював останнім часом, зробивши вдалі продажі речей друзям (Зосі Пряжко сплавив майку, а її вірному другові Феді Добролюбову джинси – вельвет).

Загалом про господаря «Волги» Домкрат уже дещо знав. То був досить відомий адвокат Войтенко. На вигляд далеко за п'ятдесят, але ще міцний. Потрібно було дізнатися, чи пов'язаний взагалі цей Войтенко з тими, хто насильно утримував в полоні Марію, подругу Степана, з тими, хто причетний до смерті її батька. Чи він взагалі затесався в цей ряд випадково?

Три дні за ним слідкував Шерман. Нічого незвичайного не помітив. Шлях адвоката: квартира – контора – зал судових засідань – зустрічі з клієнтами – дача – квартира. Також був на концерті приїжджої знаменитості. Нічого особливого та підозрілого!

Зараз Коршун послав Шермана по товар в інше місто, і Домкрат  взявся стежити сам. Якесь внутрішнє чуття, що справа нечиста, не підвела Толька Веселовського.

Чоловік у сірому капелюсі та дорогому модному пальті сьогодні виглядав інакше – він був у окулярах з великими лінзами, а на лиці раптом за одну ніч виросли вуса!

«Приклеїв, замаскувався», - подумав Домкрат. – «Ось тобі й адвокат!»

Людина з вусами відчинила дверцята «Волги» Ту 61–78.

Машина рушила з місця, і Домкрат направив свої «Жигулі» за нею. «Волга», попетлявши містом, на Парковій вулиці прийняла до своєї кабіни якогось рудого суб'єкта. Домкрат згадав, як Стьопа розповідав, що один із викрадачів жінки був рудий тип. Значить, цей рудий «працює» на адвоката.

Рудий виліз із «Волги» у Миртовому провулку. За пазуху він засунув якийсь пакунок.

Гадаючи, за ким же спостерігати далі, Домкрат вибрав все ж таки рудого юнака – той для нього був новим лицем, а цього Войтенка Домкрат уже знав де шукати…

Закривши автомобіль, Домкрат вирушив навздогін за рудим.

Той крокував вузькими вуличками, петляючи і кружляючи, кудись до старих сірих будинків, спустився вниз похилою вулицею і, через місток, перейшов до якихось руїн.

«Що йому тут треба?» - подумав Домкрат. - «Можливо забита стрілка..., або ничка...».

Рудий зник в одному з проломів – це були розбиті двері. Недовго думаючи, Домкрат пірнув туди. Він завмер. Уся внутрішня частина будинку без даху була забита сміттям і снігом. Стояла тиша, тільки каркали ворони.

Домкрат озирнувся. Раптом ворона, що сиділа на цегляній перегородці, злетіла. Він не встиг зреагувати, як сильний удар збив його з ніг. Він упав спиною на биту засніжену цеглу і побачив Рудого з важким дрючком у руці. Той розмахнувся, але Домкрат встиг відхилитися. Рудий бив настільки сильно, що верхівка палиці, вдаривши по каменю, здибивши порошинки снігу, тріснула. Він замахнувся ще раз, але Домкрат, встигнувши висмикнути з кишені куртки пістолет, вистрілив навмання.

Відлуння пострілу злетіло птахами, вдарилося об стіни і застигло, лише шарудіння каміння під ногами утеклого було чутно.

Домкрат підвівся. Спина та плече нили. Долаючи біль, він кинувся у віконний отвір. Ледь не потрапивши в купу скла, він летів за рудим серед чагарників і дерев. Рудому не пощастило – потрапив у якусь яму і втратив час.

А коли виліз - поруч стояв Домкрат і важко дихав.

Рудий хижо усміхнувся. Блиснула сталь фінки.

Але почати бійку він не зміг – два залізні удари Домкрата звалили його додолу.

Домкрат підібрав фінку. Потім пошарудів за пазухою непритомного Рудого та забрав пакет.

***

Цього ж дня слідчий Василь Борисович Ярмиш розглядав фотокопію одного цікавого документа. Вдень він зустрічався з Матвєєвим, своїм давнім другом, який працював у КДБ. Той поклав йому на стіл пакет і недбало, попиваючи каву дрібними ковтками, сказав:

- Все зрозуміло. Твій Кронш був стукачем гестапо сорок другого року.

Ярмиш сидів обличчям до вікна. Махали крилами голуби - сизарі, що чіплялися лапками за підвіконня і струшуючи грудки снігу. Якийсь час Василь Борисович задумливо спостерігав за птахами, пощипуючи підборіддя, щось у голові зіставляючи.

- Але ж він партизанив, а в сорок третьому його призвали до армії. Він пройшов всю війну до кінця, — промовив Ярмиш і подивився на чисто виголеного молодого Матвєєва, що блищав на світлі лисиною.

- Ну й що, - парирував Матвєєв. – Це було потім. А до цього він написав донос на Арсенія Войтицького, що той, мовляв, радянський агент і залишений для організації антинацистського підпілля. А ти питаєш, за що його вбили... Ось за це його відшукали та повісили. А ось хто зробив – це вже твоя справа з'ясувати. Я по начальству не став доповідати про цього Кронша, бо галас здійметься...