Пристрасть і кинджал

З січня була оголошена практика на заводі і майстер розподілив хлопців по цехах. Степан потрапив до зварювального цеху, де процвітала «потогінна система» – чим більше звариш деталей, тим більше заробиш.

Доводилося вставати рано,  на сім годин приходити на завод, надягати незручну важку, погано підігнану робу і стояти всю зміну в кабінці, варячи напівавтоматом усілякі «містки» та «хомути», за які й заробити до ладу не можна було.

За перший місяць роботи Стьопі довелося витримати всяке: і дріт застрявав, і спіраль доводилося постійно змінювати, і лаяли за брак через невдало підібрану напругу, і відправляли на принизливе миття деталей, прибирання цеху або на укладання заготовок у баддю.

Поступово він освоївся, став відмовлятися від додаткових робіт і вимагав, щоб йому давали справжні завдання за його спеціальністю. Тоді суворий літній майстер дільниці махнув рукою, прикріпив до нього досвідченого зварювальника Ярослава. Разом вони вже почали працювати над складнішими проектами…

Якось Степан вийшов із прохідної заводу дуже втомленим. Стояла похмура зимова погода. І раптом він помітив під деревом самотню жіночу постать.

Стьопа дуже зніяковів. Він був брудний, на роботу одягав стару куртку. Але Марія, схоже, була рада йому.

- Чому ти не дзвониш?

- Вибач, Маріє! Робота поглинула цілком, - говорив Степан, не знаючи, куди відвести очі.

- Я дізналася, що ти на заводі та в першій зміні. Ось вирішила побачитися.

- Мені додому потрібно – привести себе до порядку…

– Так, я не надовго. Слухай, я хотіла запросити тебе цієї неділі в гості. Ти будеш вільний?

- Так. Я працюю у суботу, але це короткий день.

- Добре. Ти приходь до мене. Буде торт. Так, до речі, батько надумав поїхати у гості, його вмовили привезти й онуку. Тож ні його, ні Катаржини не буде. Приходь о п’ятій.

- Добре, прийду обов'язково!

Додому він крокував швидко, бо незрозуміла радість охоплювала його.

***

У призначений для зустрічі день була легка відлига. Гілки дерев схилилися під вагою снігу, кучугури посіріли та осіли. У повітрі вже наче запахло весною. Особливо стійким це відчуття було, коли Степан вибирав у квітковому магазині білі та рожеві хризантеми.

Він пішов по Лебединій вулиці, вдихаючи запах снігу, раз у раз занурюючи обличчя в ніжний і свіжий, трохи гіркуватий запах квітів. Думки його мали зовсім інше направлення. Чомусь згадувалася Ліля, що докірливо дивилася на нього.

«Ну й де ти, Лілю? В своїх справах і навчанні зовсім про мене забула! А  я от йду в гості і мене чекає інша жінка. Вона мені подобається. Таке життя…»

У густих синіх сутінках ходив ліхтарник у чорному пальті та капелюсі. Гострі кінці його шарфу майоріли за вітром. Він ішов від стовпа до стовпа, тримаючи в руках довгу палицю з палаючим ґнітом і запалював ліхтарі, жовте світло яких обрамлялося рожевим сяючим колом.

У цьому було щось старовинне, позачасове та умиротворене, ніби царство міста височіло над велінням віків…

Такою Марію він ще не бачив - вона здавалася романтичною, дуже жіночною в сукні в дрібну квіточку з глибоким декольте.

Якось одразу потягло на м'яку, поетичну розмову.

Через деякий час Марія вийняла з духовки пиріг з картоплею та м'ясом і нарізала його ароматними часточками. Пили вірменське вино, від якого крутилася голова.

Марія посадила гостя дивитися фотографії, відкривши важкий оксамитовий альбом. Але Степана відволікала ніжна шия Марії, і він не втримався і притулився до неї губами. Потім повільно взяв її руку  в свою і поцілував.

У відповідь Марія, звільнивши руку, ніжно доторкнулася кінчиками пальців до чола, носа, поцілувала його щоку, а потім їхні губи зустрілися…

...Він цілував її тіло, звільнене від покриву і забув про все на світі. Він увесь був захоплений жінкою, чиє тіло, що розкинулося перед ним від полюса до полюса, здавалося вічним і величезним царством з вершинами гір, влоговинами та хребтами, низинами та западинами. Гай сочився ніжним ароматом і вологою, вершини гострих піків здригалися від землетрусів, що пронизували все нескінченне царство. Він ходив цим царством, милуючись і насолоджуючись його красою, блукаючи серед гір, і долин, відпочиваючи в гаю від полуденної спеки, насичуючи ароматним напоєм, терпким, як вино. Він пробігав по улоговинках, підіймаючись на круті овали гір і стрибаючи вниз, розрізняючи в стогонах вічний поклик кохання та пристрасті.

Йому хотілося обійняти цей світ і розчинити в собі, і лише тихим туманним ранком він зрозумів, що це сталося…

Степан обережно підвівся, підійшов до вікна. Незважаючи на легку втому, його переповнювало почуття радості, розпирало дух.

Туман поволі розсіювався, сіро-блакитне небо нависло над ще сонним містом. Вулиця була мокрою від підталого снігу, рідкісні автомобілі давили кучугури,  залишаючи сліди коліс.

Вдалині з'явилася фігурка - це йшов ліхтарник, який гасив ліхтарі.

Степанові здалося, що така казкова умиротворена картина ніколи більше не повториться.