Яблука

Світ скинув з себе покривало  туманів, повітря стало свіжим і чистим. Сонце віддихалося і повернулося у світ, кидаючи золоті стріли у синювате вікно вагона.

Поруч сиділи напівзнайомі хлопці з їхньої групи. Хтось плескав язиком, хтось бринькав на гітарі, хтось просто дрімав, зсунувши кепку на очі.

Сева Дудкевич, єдиний із їхнього колишнього класу, читав книгу. Він провалився на іспитах до інституту і (за порадою Степана) теж пішов вчитися на зварювальника. У школі вони не дуже дружили, але Степан поважав Севу за талант, за постійну тверду позицію в різних дискусіях та суперечках. Втім, сперечався Сева рідко, у міру гострої потреби.

Новоспечені слухачі встигли відучитися в училищі всього півтора тижні, як їх направили на допомогу колгоспникам. Групу зварювальників, що складалася з шістнадцяти осіб, направили до містечка Костричне.

Електричка повернула до лісового масиву по містку через зарослу і обмілілу річку.

Степан заплющив очі і повернувся до спогадів.

Після вступу до інституту Ліля приїхала на цілих два тижні. Вони відзначили це у барі «Пінгвін», потім довго бродили містом, і Степан почав сумувати.

Ось пробіжать ці серпневі дні, і вона поїде, а він залишиться зовсім один і тужитиме за нею. А ось по Лілі не скажеш, чи вона сумуватиме за Степаном –  виглядає такою щасливою, сині очі блищать! Степанові так не хотілося відпускати кудись Лілю, але йому соромно було зізнатися в цьому. Зовні він зберігав незворушність, а жар і пристрасть зберігав для поцілунків. В квартирі з опущеними шторами, де на тахті розкинулася гола Ліля, Степан перетворився на птаха, що збирав золоті зернятка на її пружному тілі. Ліля дозволяла цілувати себе, доводила хлопця до відомих кордонів, а потім просто притискала його до себе і гладила лагідно, довго та дбайливо.

«Для кого вона себе береже?» - думав Степан, лежачи поряд, і чуючи, як пульсує в її грудях розпалене серце.

Потім вони з друзями поїхали на озера. Вода була як дзеркало, вона відбивала  стрімкі промені сонця, здавалося, що зверху і знизу було розплавлене срібло. На протилежному березі шумів ліс. Вони купили кавунів, запаслися провізією.

Валя Федчук та Владик Осташенко запропонували цікавий варіант відпочинку – стійбище первісних людей.

Обладнали зручну стоянку під вербами. Степан притягнув з лісу корінь, формою схожий на демона. Його встановили серед галявини, мов ідола, якому молилися.

  Владик і Степан відповідали за спорудження хатинок з гілок, виготовлення списів та луків зі стрілами. А Валя і Ліля виготовляли спідниці з листя і гілок, пов'язки на стегна зі смужок тканин. Роздягалися до плавок і купальників.

Ліля вміло розмалювала глиною тіла та обличчя. Вони увімкнули магнітофон і під музику влаштували священний «дикий танець» навколо багаття.

Трохи пізніше Валя та Владик усамітнилися у хатинці, а Степан і Ліля вирішили помандрувати на човні, взятому напрокат.

Човен віддалився далеко від берега – майже на середину озера. Поруч тихо струменіло шарудливе скло води. Ніжна музика обіймів і поцілунків завершилася тим, що Степан ніжно сказав:

- Мила Лілю, я зараз... говорю як можу, як велить мені моє серце. Ти їдеш. А я не зможу без тебе. Моє серце розірветься. Я сумуватиму.

Ліля подивилася на нього спідлоба, і в її синіх очах з'явилися іскорки.

Степан чекав, що вона пригорнеться до грудей, але вона сказала суворо:

- А що робити? Мені вже сімнадцять, і я вже доросла. Ну,... не можна ж мене позбавляти права на вибір. Я хочу подивитися світ, пожити в іншому місті, хочу вчитися, хочу бути самостійною, хочу кимось стати. Що в цьому поганого?

- Нічого.

- Ти ж не хочеш, щоб я лише біля тебе сиділа? Та я вмираю від нудьги у цьому місті, серед моїх предків мені тісно. Хіба це злочин - чогось хотіти, рухатися вперед?

- Ні, не злочин, - відповів Степан, намагаючись бути незворушним. - Але, Ліль, а як же я?

- А ти... Мені здається - все в тебе буде гаразд. Попрацюєш трохи зварювальником, послужиш в армії…Приїдеш до Тополинова, вступиш до нашого вишу і теж станеш студентом!

- Ти вже будеш на пару курсів старше, може, навіть більше...

- Ну то й що?. Ти не переживай, я приїжджатиму, і ти приїдь до мене. Я в армію тобі писати буду. Я дочекаюсь.

І вона покрила дрібними поцілунками обличчя Степана.

Вони пливли до човнової станції, а Стьопа бачив, як повільно підкрадається осінь, розмальовуючи жовтим прибережні кущі та дерева. Всередині його сиділа туга, але він нічим себе не видавав.

***

За вікном замиготіли черепичні дахи і полинялі зелені триповерхові будинки. Це наближалося містечко Костричне – головна мета їхньої поїздки.

Володимир Артемович Щекутин – майстер виробничого навчання, оголосив про готовність до виходу.

Околиця містечка зустріла їх калюжами, що блищали під сонцем.

Ліс розтікався схилом, якраз навпроти яблуневих садів.

Сівши на поваленому бурею дереві та й просто на траві, хлопці почали діставати термоси, пакети з їжею, захрумтіли бутербродами.