Перші кроки

Сьогодні оголосили, що без комсомольських значків не впускатимуть в інститут. І, звичайно, ніяких джинсів! Білий верх – темний низ!

На дверях поставили двох міцних аспірантів.

  Через це Ірі Крижанич довелося пропустити консультацію. Поки вона повернулася на квартиру, передяглася і начепила значок, поки доїхала назад - все вже закінчилося.

Довелося розпитувати Ваню Шуранова. Взагалі-то Іра намагалася уникати цього юнака. Однак Ваня, ніби джин із казки, постійно виникав в полі її зору. Шуранов на консультації був і міг розповісти про що йшла мова. У нього все було ретельно записано.

Рятуючись від пекучого сонця, вони притулились на лавці під гілками липи.

- Уяви, треба особливо добре повторити поетів жовтневого періоду. Взагалі, хто не знає на пам'ять вірші, той може пару заробити.

Іра посміхнулася:

- Я вірші добре знаю.

- А от мені біда... - похнюпився Ваня. - Я їх майже не знаю... Взагалі!

Ірі стало трохи шкода хлопця. Його рідкісного кольору очі - зелені були сумними.

- Давай разом ще раз пройдемося по білетам, - запропонувала Іра. – Мені повторення не завадить.

Молодий чоловік не одразу відповів, але за мить змінився.

– Давай! – охоче вигукнув він. - Я в тітки живу. Окрема кімната... Разом все й повторимо. А то… Два дні залишилося...

- Добре.

- Іро, пішли у вареничну... Перекусимо, відпочинимо, – запропонував Ваня.

- А ти знаєш де тут варенична? Я сама собі вдома обіди готую. Але зараз не проти заглянути кудись і щось проковтнути. А то бабця, моя господиня, така в'їдлива, така приставуча, вважає, що я на її кухні роблю щось не так.

- Звичайно, ходімо, - радісно сказав Ваня. - Ось там, за дві вулиці, буде варенична. Неподалік кінотеатру імені Шевченка.

І Ваня Шуранов повів Іру через сквер до найближчої зупинки.

Трамвай мчав вулицею. Його смикало, своїми залізними колесами він давив пирій, що ріс біля рейок. Взагалі місто заросло деревами, кущами і здавалося суцільним зеленим раєм. І лише його головні вулиці – старовинні й суворі були облагороджені людською працею.

В кафе було затишно: стіни апельсинового кольору з картинами,  в нішах - декоративні глиняні глеки та тарілки з розписом.

Окрім сімейної пари та самотнього, вже немолодого чоловіка більше нікого не було.

Взявши таці, вони замовили пахучих вареників з м'ясом та сметаною. Сіли за столик, накритий вишитою скатертиною. Вані випало сидіти під великою картиною.

Коли початковий голод подолали, Іра, з посмішкою слухаючи розповідь Івана про здачу англійської, машинально глянула на картину. В очі кинулося море зерна, що золотом блищало під південним сонцем, молоді смагляві робітниці в білих хустках і темних спідницях. Одна з колгоспниць, нахилившись, зав'язує мішок, її подруга, роблячи перепочинок, закочує рукав. Її коричнева нога виділяється на тлі, жовтого, як пісок, зерна. Картина була сповнена якоїсь радості.

Іван закінчив розповідь і відкинувся на спинку стільця.

- А ось, озирнися, подивися, яка картина, - запропонувала Іра.

Ваня обернувся і якийсь час бігав очима по полотну.

- Якісь тітки на току. Зерно збирають. Врожай. У нашому радгоспі таке не раз спостерігав. Тільки тут мабуть радгосп дуже багатий. Наш бідніший. Правда, техніка у нас краща.

- Мабуть, картина створювалася давно. І зроблено її дуже здорово, - сказала Іра. - А давай спитаємо про неї, ну, ось... у робітниці їдальні.

Перш ніж Ваня встиг щось сказати, Іра вже питала:

- А ви не підкажете, що це за картина на стіні висить? Хто її написав?

Жінка в білому халаті, що міняла на сусідньому столі скатертину, суворо подивилася на Іру і здивовано знизала плечима.

- Та звідки ж мені знати? Якийсь ... живопис. Висить собі й висить... Скільки таких картин розвішано по нашим … їдальням.

- Зрозуміло, - розгублено промовила Іра і посміхнулася. -  Спасибі вам.

- Та нема за що, люба.

- Ось бачиш. Справжнісінька підробка, - пояснив Іван…

Вони вийшли на вулицю, вдихаючи парке повітря. Коли проходили повз стоянку автомобілів, їх окликнув чоловік середніх років. У його темних окулярах відбивалися кучеряві дерева. На голові був берет, незважаючи на спекотну погоду.

- Вибачте, шановні, я був у кафе, сидів недалеко від вас і мимоволі чув частину розмови. Здається, ви картиною цікавилися.

- Так, - жваво відповіла Іра.

- Картина створена українською художницею Тетяною Яблонською. Назва – «Хліб». Звичайно, те, що ви бачили –  копія. Але, загалом, робота цілком професійна.

- Правдоподібно намальовано, - кивнув серйозний Іван. – І я, здається, пам'ятаю цю художницю. Як ви її назвали? Яблунівська?

- Яблонська, - поправив чоловік у береті.

Ваня подивився на Іру.