Пролог

Ключі не віддавай

Після похорону дідова квартира стала меншою.

Маркові завжди здавалося, що вона простора: довгий коридор, шафа з дзеркалом, яке робило всіх трохи вищими, кухня з круглим столом, де одночасно вміщалися четверо дорослих, двоє дітей, миска салату і ще чиїсь лікті. Тепер, коли люди розійшлися, стільці повернули на місця, тарілки склали в мийку, а чорні куртки зникли з передпокою, квартира ніби стиснулася навколо однієї відсутності.

Під час поминок завила тривога. Ніхто не встав з-за столу. Тітка Люда тільки глянула на вікно і далі розкладала холодець.

Бабуся сиділа на кухні й дивилася на чашку, в якій давно вистиг чай.

— Забери його речі з тумбочки, — сказала вона. — Я не хочу сьогодні.

Марко кивнув.

Він узагалі багато кивав останні два дні. Кивав священникові, сусідам, далеким родичам, яких пам’ятав лише за обличчями, кивнув навіть чоловікові з похоронної служби, коли той запитав, чи можна забирати вінки. Говорити було важче: кожне нормальне речення здавалося недоречним поруч із тим, що сталося.

У спальні ще пахло дідовим одеколоном.

На тумбочці лежали окуляри, коробка таблеток, годинник із подряпаним склом і шкіряний гаманець, який Марко пам’ятав стільки ж, скільки самого діда. Колись той гаманець був коричневим, тепер став кольору старої деревини, а на згині шкіра витерлася майже до білого.

Марко відкрив його.

Посвідчення. Дві купюри. Чек з аптеки. Фотографія бабусі років у двадцять — вона стояла біля річки у світлій сукні, примружившись від сонця. За фотографією лежав автобусний квиток.

Старий, міжміський, з автостанції — складений удвоє, пожовклий, з вицвілим фіолетовим штампом.

Марко взяв його двома пальцями.

Він уже бачив цей квиток.

Йому було, може, сім, коли він уперше витягнув його з дідового гаманця, бо шукав дрібні гроші на морозиво. Дід тоді вихопив квиток так різко, що Марко злякався.

— Це не чіпай.

— Чому?

— Бо я сказав.

Через хвилину дід дав йому грошей удвічі більше, ніж треба, ніби вибачався не словами, а купюрами, як робив усе життя.

Іншим разом, уже підлітком, Марко бачив, як дід, купивши новий гаманець, перекладав до нього речі. Картку, посвідчення, фотографію, а потім — цей самий квиток, розправивши згин великим пальцем так обережно, ніби той міг відчути біль.

Назва рейсу стерлася, дата теж. Уціліли лише цифри часу відправлення.

18:40.

Марко повернувся на кухню.

— Бабусю.

Вона не одразу підняла голову.

— Що?

Він поклав квиток на стіл.

Її обличчя змінилося не різко, а так, як тихне кухня, коли вимикається холодильник: помічаєш не звук, а те, що його не стало.

— Де ти його взяв?

— У гаманці.

— Поклади назад.

— Це що?

Бабуся провела пальцем по краю чашки.

— Марку, поклади назад.

Він поклав. Квиток — у гаманець, гаманець — у коробку з рештою дідових речей, коробку — на шафу в коридорі, щоб бабуся не натрапляла на неї поглядом.

Упертість у їхній родині передавалася, мабуть, точніше за колір очей. Але й слухняність іноді теж.

• • •

Увечері Марко повернувся до себе.

Валіза стояла біля шафи вже третій день, наполовину запакована. Дві сорочки лежали зверху так, ніби він просто ненадовго відволікся, хоча насправді після дзвінка матері він більше до неї не торкався.

На ноутбуці була відкрита вкладка з квитком на автобус.

Київ — Варшава. Четвер. Відправлення ввечері.

Марко глянув на час.

Цифри були ті самі, що на дідовому квитку.

Збіг був настільки дурний, що Марко тихо засміявся — і сам здивувався цьому звуку в порожній квартирі.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Аліни.

«Мені треба забрати решту речей».

Він прочитав і не відповів.

Ще одне.

«Я не хочу сваритися. Просто скажи, коли тебе не буде вдома».

Марко поклав телефон екраном униз.

Про діда він їй так і не написав. Спершу не було сил. Потім здалося, що вже запізно, і кожен день мовчання робив наступний день ще більш запізнілим.

Три дні тому вона стояла посеред коридору, а він — біля дверей, уже взутий, із курткою в руці. Про стажування у Варшаві він сказав їй лише напередодні. Пів року. Може, більше.

— Скажи чесно, — сказала вона. — Ти їдеш працювати чи тікаєш, поки випускають?