Розділ 4. Виставка досягнень

   Яна дивилася на своє відображення, і їй здавалося, що дзеркало бреше. Смарагдова сукня, яку Олександр вибрав для неї, сиділа настільки ідеально, що виглядала не як одяг, а як друга шкіра. Вишукана, коштовна і нестерпно чужа. Важкий атлас холодив тіло, але справжній холод ішов зсередини. На її ключицях і руках все ще біліли пластирі, які він наклеїв власноруч лише кілька годин тому. Вони виглядали безглуздо на тлі діамантового кольє, яке покоївки застебнули на її шиї, - ніби мітка звіра, прихована під блиском розкоші.

   Двері спальні були прочинені, тепер це було константою її життя. Вона почула його кроки ще до того, як він увійшов. Олександр рухався впевнено, його хода була ритмічною, як удари метронома. Коли він зупинився на порозі, Яна застигла. Він був у класичному смокінгу, білосніжна сорочка підкреслювала його засмагу та гострі лінії обличчя. У цьому світлі він виглядав бездоганно. І абсолютно смертоносно.

 - Вражає, - промовив він, підходячи ближче. Його погляд ковзнув по її фігурі, оцінюючи, наче він перевіряв якість товару перед важливою угодою. - Зелений колір робить твої очі глибшими. Тобі пасує цей відтінок... відтінок грошей і заздрості.

   Він підійшов упритул, і Яна відчула його парфум, сандал і холодний метал. Олександр простягнув руку і повільно провів пальцями по її плечу, зупинившись саме там, де під тканиною був прихований пластир. Він злегка натиснув, змушуючи її здригнутися від спогаду про ранковий біль і його несподівану ніжність.

 - Пам’ятай, Яно, - його голос став нижчим, вібруючи біля її вуха. - Сьогодні ти не просто жінка. Ти моя декларація успіху. Наші гості, це хижаки, які відчувають слабкість за милю. Ти будеш посміхатися. Ти будеш дивитися на мене так, ніби я центр твого всесвіту. Бо якщо вони побачать у твоїх очах страх, то вирішать, що я втратив контроль. А я не втрачаю контроль. Ніколи.

   Він взяв її за руку і переплів свої пальці з її. Його хватка була владною і непохитною.

 - Ходімо. Шоу починається.

   Велика їдальня була залита світлом кришталевих люстр. За столом уже сиділи троє чоловіків та дві жінки. Це були представники того самого світу великих грошей» про який Яна тільки читала в статтях, що налякали її до смерті. Коли вони з Олександром увійшли, розмови миттєво припинилися. Всі очі звернулися на неї.

 - Панове, дозвольте представити вам мою дружину, Яну, - голос Олександра звучав гордо, але в ньому відчувалася сталь.

   Він підвів її до столу і посадив поруч із собою, не випускаючи її долоні навіть тоді, коли сів сам. Його рука лежала поверх її руки на скатертині, великий палець повільно погладжував її шкіру, але Яна відчувала, що це не жест любові, а фізичне нагадування про кайдани.

 - Олександре, ти приховував від нас такий скарб! - вигукнув один із гостей, старший чоловік із занадто білою посмішкою. - Тепер зрозуміло, чому ти останнім часом став таким рідкісним гостем у клубі.

 - Деякі скарби занадто цінні, щоб виставляти їх на загальний огляд без особливої причини, - відповів Олександр, злегка стиснувши руку Яни. - Наша історія кохання була... стрімкою. Правда, люба?

   Яна відчула, як його пальці сильніше втиснулися в її зап’ястя, ніби німим наказом говорити.

 - Так, - почала вона, змушуючи свій голос звучати рівно, хоча всередині все тремтіло. - Це було схоже на... спалах. Олександр просто з’явився в моєму житті і не залишив мені жодного шансу.

 - Яка романтика! - сплеснула в долоні жінка навпроти, її очі виблискували штучним захватом. - І як же це сталося? Де ви познайомилися?

   Яна відчула, як у горлі пересохло. Олександр усміхнувся. Ця посмішка була ідеально відшліфованою брехнею.

 - Це була дощова ніч у портовому районі, - вимовив він, дивлячись прямо на Яну. Вона здригнулася: він говорив правду, але перекручував її так витончено, що вона ставала красивою легендою. - Яна заблукала, а я просто не міг пройти повз таку красу в небезпечному місці. Можна сказати, я врятував її від темряви. І з того моменту ми не розлучалися.

   Яна відчула, як її нудить від цієї гри. Він врятував її від темряви, щоб стати її особистою темрявою.

   Серед гостей був молодий чоловік, на ім'я Віктор. Він весь вечір спостерігав за нею з відвертим зацікавленням. Його погляд був іншим. У ньому не було тієї важкої владності, як у Олександра. Яні на мить здалося, що Віктор бачить її справжню, бачить її розпач. Вона мимоволі затримала на ньому погляд довше, ніж дозволяли пристойності, шукаючи в його обличчі хоча б натяк на те, що йому можна довіритися.

 - Олександре, твоя дружина просто витвір мистецтва, - раптом сказав Віктор, нахиляючись вперед. - Я бачив багато жінок, але Яна... у неї такий глибокий, такий таємничий погляд. Здається, вона приховує цілу історію. Тобі неймовірно пощастило.

   Яна помітила, як рука Олександра на її зап’ясті миттєво напружилася. Атмосфера за столом змінилася за секунду. Повітря стало настільки густим, що його можна було різати ножем. Олександр повільно підняв келих із вином, не відриваючи очей від Віктора. У цьому погляді не було гніву, там була абсолютна, холодна обіцянка знищення.

 - Вікторе, ти завжди мав гарний смак на чужі речі, - голос Олександра став тихим, майже шепотом, але від нього по спинах гостей пройшов мороз. - Але я раджу тобі пам'ятати різницю між мистецтвом у галереї та моєю особистою власністю. Першим можна милуватися. Другим тільки здалеку і з мого дозволу. Ти мене зрозумів?

   Віктор зблід. Він опустив очі, його приязність миттєво випарувалася, поступившись місцем тваринному страху.

 - Вибач, Олександре. Я... я не хотів тебе образити. Тільки комплімент. Прошу вибачення, Яно.

   Яна відчула, як її серце калатає об ребра. Вона дивилася на Віктора і розуміла: ніхто за цим столом не допоможе їй. Ці люди не були її шансом на порятунок. Вони були лише масовкою в його виставі. Вони боялися його так само як і вона, а можливо, ще більше, бо вони знали, на що він здатний насправді.