Холодний камінь під колінами змушував думати про що завгодно, тільки не про весільну урочистість. Навколо Вівтаря Іскри пахне озоном, старим попелом і чиєюсь чужою кров’ю — можливо, тією, що ще не пролилася, але вже висить у повітрі.
Я дивилася на чорні плити храму й рахувала вдихи. У мене залишався один крок до того, щоб увійти в серце ворожої цитаделі, отримати ключ до імператорського архіву та повернути те, що забрали у мого роду. Усе мало бути просто й холодно, як лезо кинджала: сказати клятву, з’єднати потоки, злитися з чужою силою, а потім знайти слабке місце.
Але коли двері відчинилися й у зал увійшов Кассіан Дравен, повітря ніби стиснулося.
Генерал Чорного Легіону не йшов — він насувався. Високий, у темній броні зі срібними застібками, з плащем, що стелився по підлозі, як нічна вода. Його погляд упав на мене без жодного привітання й без натяку на жалість. Так дивляться на трофей, який уже привезли до табору, але ще не вирішили, чи тримати в клітці, чи одразу пустити в діло.
— Ти запізнилася, спадкоємице Тіней, — його голос був низьким і рівним, ніби грім десь далеко за стінами. — Або просто передумала?
— Я не передумую, генерале, — відповіла я, підводячись і не відводячи очей. — Я просто не поспішаю туди, де пахне зрадою.
Він зупинився за кілька кроків від вівтаря. На вилиці — тонкий слід старого шраму, в очах — темна, небезпечна спокійність людини, яка пережила забагато битв і вже не вірить у слова. Ми обоє знали ціну цього союзу. Для нього я була ланцюгом, яким можна втримати мою збурену провінцію. Для нього — й для Імператора — це мала бути перемога без зайвого шуму. Для мене — єдиний шанс дістатися до реліквії Веларісів.
Жерці почали читати древні слова біля Вівтаря Іскри. Світло в залі стало густішим, між нами простяглася тонка нитка енергії — та сама, що мала об’єднати силу нашого роду й руйнівну бурю Дравена.
Я промовила клятву. У голосі не було ані тремтіння, ані правди. Поруч прозвучав його голос — такий само твердий і порожній від щирості.
Коли ми торкнулися один одного над вівтарем, щось пішло не так.
Іскра спалахнула не білим і не золотим — вона вибухнула різким, майже сліпим спалахом, від якого заломило в скронях. Камінь під ногами загудів, стіни храму здригнулися, а в грудях ніби різко повернули лезо.
Я задихнулася, хапаючись за край сукні. У цю ж мить Кассіан різко смикнув рукою — чи то від удару хвилі, чи то зачепившись за край металевої оздоби на вівтарі. На його долоні проступила темна лінія крові.
І в ту саму секунду вогонь пронизав мою власну долоню.
Я подивилася на свою руку. Шкіра була чистою, без єдиної подряпини. Але біль палав так, ніби лезо пройшло крізь плоть і кістку. Коліна підігнулися, і я ледь втрималася, щоб не впасти просто на холодні плити.
Кассіан завмер. Його погляд метнувся з мого обличчя на мою цілу долоню, а потім — на власну, з якої капала кров. На його чолі виступив холодний піт, а темні очі звузилися до вузьких щілин.
— Що це було?.. — процідив він крізь зуби.
— Твоя магія, генерале, — прошепотіла я, ледве зводячи дух. — Схоже, вівтар вирішив, що нам варто ділити все порівну.
#1940 в Фентезі
#5488 в Любовні романи
зазаконамимагії, вимушена близькість, від ворогів до коханих
Відредаговано: 19.11.2026