Дорога в архів

На другій перев’язці пацієнт урочисто повідомив, що сусідка радила прикладати капустяний лист.

— Бо воно витягує, — сказав він таким тоном, ніби щойно приніс у хірургію світло цивілізації.

Міра дивилася на рану.

Рана, на щастя, капустою не цікавилася. Її цікавили дренаж, стерильна пов’язка, антибіотик і щоб усі нарешті перестали над нею експериментувати.

— Лікарю, ви мене слухаєте? — обережно спитав пацієнт.

— Так. Саме тому капусту до рани не прикладаємо.

Артем, який стояв поруч зі стерильним лотком, швидко опустив очі.

— Артеме.

— Я не сміюся.

— Молодець. Не смійся професійно.

Пацієнт образився, але не сильно. Для хірургії це був добрий результат.

— Перев’язку робимо щодня, — сказала Міра. — Пов’язку самостійно не знімати. Нічого не прикладати. Якщо буде температура, посилиться біль або з’являться виділення — одразу звертаєтесь.

— А капусту зовсім не можна?

— Їсти можна. На рану — ні.

Пацієнт зітхнув так, ніби медицина вкотре продалася фармкомпаніям і зрадила город.

Міра зняла рукавички й кинула їх у контейнер.

Руки працювали нормально.

Саме це й дратувало.

Вона перев’язувала, питала про температуру, перевіряла краї рани, диктувала Артему, де не поспішати. А в голові весь час стояло інше: біла рамка полароїда, Яра на ліжку, годинник над нею, лист біля апарата, 16:16.

І голос.

Не дивись так… Я вже нормально.

Міра закрила контейнер різкіше, ніж треба.

Пацієнт перестав ображатися й насторожився.

— Все добре? — спитав він.

— У вас — так. Якщо капусту не прикладатимете.

— Не буду.

— От бачите, медицина іноді перемагає.

Артем уже не опускав очі. Він дивився на неї уважно.

Міра зробила вигляд, що не помітила.

Після третього пацієнта вона вийшла в коридор і перевірила телефон.

Жодного дивного повідомлення.
Жодного 16:16.
Жодного голосу без номера й тривалості.

Тільки реклама піци, нагадування від банку й службове повідомлення з МІС, яке обіцяло “покращення роботи системи”.

— Прекрасно, — сказала Міра. — Сьогодні точно хтось не роздрукує виписку.

Телефон мовчав.

Це було добре.

Або дуже погано.

Міра поклала його в кишеню.

Артем вийшов із перев’язувальної й поставив на підвіконня дві пластикові склянки з кавою.

— Одна ваша.

— Ти мене підкуповуєш?

— Підтримую працездатність відділення.

— Обережно. Так починається адміністративна кар’єра.

Вона взяла каву.

Гаряча. Гірка. Лікарняна. Не пробуджувала, а повідомляла організму, що скарги приймаються після завершення зміни.

Артем кілька секунд мовчав.

— Про архів щось відомо?

Міра зробила ковток і скривилася.

— Поки ні.

— Ви думаєте, документи знайдуть?

— Я думаю, що документи або знайдуть, або ні. І мені не подобається жоден варіант.

— Чому “знайдуть” не подобається?

Він одразу пошкодував, що спитав.

Це було видно по обличчю. Питання вже вилетіло, а назад його не заштовхаєш навіть стерильним пінцетом.

— Бо тоді доведеться дивитися, — сказала Міра.

— А якщо не знайдуть?

— Тоді доведеться з’ясовувати, чому.

Артем кивнув.

— Теж погано.

— Починаєш розуміти лікарняну реальність.

— Це добре?

— Ні. Але вже пізно.

До обіду архів мовчав.

Міра встигла зробити ще дві перев’язки, оглянути післяопераційного пацієнта, посваритися з МІС, яка не зберігала запис, і один раз зайти в ординаторську без жодного уявлення, навіщо.

Майже без жодного.

У сумці лежав прозорий файл.

Полароїд.
Старий аркуш.
Її список.

Міра не витягувала його. Не треба було. Файл і так був поруч — як уламок скла в кишені. Не видно, але кожен рух нагадує.

О першій двадцять завідувач відчинив двері перев’язувальної.

— Міро.

Вона підняла голову.

— Є відповідь?

— Вийди на хвилину.

Артем одразу зробив вигляд, що його не існує.