Ліва кишеня

Міра сиділа на підлозі й тримала полароїд перед собою.

Маленький.
Пожовклий.
Неможливо реальний.

Телефон за спиною світився голосовим, отриманим о 16:16.

Міра не торкнулася екрана.

— Спочатку те, що вже в руках, — сказала вона.

Голос вийшов хрипкий. Наче вона кричала. Хоча не кричала. Поки що.

Вона змусила себе подивитися на фото ще раз.

Не на Яру.

На Яру хотілося дивитися весь час. На бліде обличчя, на вперту складку між бровами, на живі очі. На ту мить, де сестра ще могла буркнути щось сердите, ще могла сказати: “Не дивись так, Мирцю”, ще могла вийти з процедури.

Міра перевернула фото.

Зворотний бік був порожній.

Без дати.
Без підпису.
Без жодного “якщо ти це знайдеш”.

— Звісно, — сказала вона. — Бо нормальні люди не підписують випадкові докази для майбутніх розслідувань.

Слово “докази” їй не сподобалося.

— Зачіпка, — поправила вона себе.

Так було чесніше.

Міра перенесла полароїд на кухню, під лампу. Поруч поклала старий аркуш із коробки.

Той самий.

Дата.
Кілька скорочень.

І окремо, нерівно:

16:16.

Дві речі.

Фото і папір.

Обидві нічого не доводили.

Обидві не давали відвернутися.

Міра дістала телефон.

Не голосове.

Камеру.

Вона сфотографувала полароїд і збільшила зображення на екрані. Так було легше. Не дивитися на останню живу мить сестри — а розбирати зображення. Пікселі. Блік. Тінь. Край листа.

Дистанція, яку можна зробити двома пальцями.

Вона збільшила ділянку біля апарата.

Лист із даними був частково пересвічений. Частину закривала тінь. Край обрізало кадром.

Але дещо читалося.

Ім’я — уривком.

Рядок із даними — погано.

Одна цифра — майже чітко.

54,8.

Міра нахилилася ближче.

Друга цифра була гірша. Блік розмазав край, але все одно проступало:

51,9?

Вона поставила знак питання.

Потім ще раз обвела його ручкою.

Не крапку.

Не висновок.

Питання.

Бо біль любив домальовувати те, чого не видно.

Міра взяла чистий аркуш і написала:

Що видно:

1. Яра ще підключена до апарата.

2. На годиннику — 16:16.

3. Біля апарата є лист із її даними.

4. Видно 54,8.

5. Друга цифра схожа на 51,9, але нечітка.

6. Монітор у кадрі є. Показники нечитабельні.

Вона подивилася на останній пункт.

Монітор світився на фото маленькою плямою. Там дуже хотілося щось побачити. Дуже. Так сильно, що саме це й було небезпечно.

Міра написала нижче:

Не домислювати.

Підкреслила.

Один раз.

На другому спіймала себе за руку.

— Досить, — сказала вона. — Ти не на обході.

Телефон лежав поруч. Голосове чекало.

Вона могла не слухати.

У неї вже було достатньо, щоб зранку йти до завідувача. Фото. Старий аркуш. Записник Литвина. Час. Вага. Питання, які не хотіли поводитися пристойно.

Голос не був потрібен для плану.

Саме тому Міра взяла телефон.

— Один раз, — сказала вона. — Якщо там знову буде “йди за котом” або ще якась поетична маячня, я покладу тебе в морозилку.

Телефон не злякався.

Вона натиснула відтворення.

Спершу нічого.

Потім — гул.

Рівний.
Низький.
Далекий.

Міра завмерла.

Діалізний зал.

Не картинка. Не спогад. Звук.

Гул апаратів за дверима. Тепла пластмаса. Антисептик. Металевий присмак у повітрі, який дитина не вміє назвати, але тіло запам’ятовує краще за голову.

У записі щось клацнуло.

Потім почувся голос.

Тихий.
Втомлений.
Усміхнений крізь слабкість.

Голос Яри.

— Мирцю…

Міра хотіла натиснути паузу.

Не натиснула.

— Не дивись так… Я вже нормально.

Запис обірвався.

Міра ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.
Потім відкрила інформацію про повідомлення.

Телефон показав порожнє місце там, де мав бути номер.

Ні контакту.

Ні оператора.

Ні тривалості.

Тільки час отримання:

16:16.

— Добре, — сказала Міра. — Ти не доказ. Ти проблема.

Усе.

Кілька секунд.

Жодної підказки.

Жодного пояснення.

Жодного “знайди правду”.

Тільки фраза, яку Міра знала напам’ять.

Але не так.

Не з цим подихом між словами.

Не з цією слабкою усмішкою в голосі.

Не так близько.

Не дивись так.

Я вже нормально.

Міра поклала телефон на стіл.

Дуже обережно.

Наче від різкого руху Ярин голос міг розсипатися вдруге.

Потім закрила обличчя руками.

Спершу сліз не було.

Була тільки тиша. Така щільна, що в ній чути було холодильник, труби в стіні й власне дихання — коротке, зле, нерівне.

Потім сльози все-таки пішли.

Без ридань. Без красивої сцени. Без полегшення.

Просто тіло нарешті перестало тримати все зубами.

Міра витерла щоки рукавом.

— Яра, — сказала вона. — Ти зовсім ненормальна була.

Сказала як образу.

Вийшло як любов.

На темному екрані телефона відбилося її обличчя.

На мить здалося, що поруч, за плечем, стоїть Нема.

Не страшно. Не окремо. Просто тінь.

Міра не обернулася.

— Я знаю, — сказала вона тихо. — Чур, моя. Я пам’ятаю.

Відображення не відповіло.

І правильно.

Не всі відповіді мають говорити.

Міра знову взяла ручку.

Під списком написала:

Це не моя провина.

Подивилася на фразу.

Закреслила.

Не тому, що неправда.

А тому, що надто гладко. Наче хтось наклеїв пластир на рану, яку ще навіть не промили.