Нема

Темрява зімкнулася навколо — і не стала темнішою.

Просто забрала все зайве.

Квадрати.

Кота.

Вузляра.

Голоси.

Навіть відчуття порога за спиною.

Залишилися вода, червоні нитки в сірій порожнечі й дівчина з Мириним обличчям.

Нема.

Ім’я ще стояло в повітрі, важке й дивне, ніби Міра не сказала його, а нарешті дозволила йому існувати.

Дівчина ледь здригнулася.

— Тепер ти згадала, як мене звати.

— Я не знала, що ти є.

— Знала.

— Ні.

— Тоді чому весь час обходила це місце?

Міра стиснула пальці.

Вода біля її ніг здригнулася. На темній поверхні проступив коридор діалізного центру: пластиковий стілець, вузьке вікно, мамина сумка, зелений кардиган на Яриних колінах.

Потім зображення зникло.

— Я була дитиною, — сказала Міра.

— Так.

Це “так” було гірше за докір.

У ньому не було звинувачення. Ні краплі. Саме тому воно вдарило сильніше.

Міра зробила крок ближче. Вода під ногою розійшлася темними колами.

— Ти — не Яра.

— Ні.

— Не мій спогад про Яру?

— Ні.

— Не чергова пастка Вузляра?

Нема вперше ледь помітно усміхнулася.

Мирина усмішка.

Тільки без захисту.

— Він би хотів.

— Чудово, — сказала Міра. — Отже, маємо ще одну категорію незрозумілого. Мені сьогодні прямо щастить на класифікації.

Десь позаду тихо клацнуло.

Міра обернулася.

Порога вже не було.

Дверей теж.

Лише темний прямокутник у порожнечі — наче вихід, який не збирався бути виходом.

Усередині темряви світилися білі літери:

НЕ БЕРИ, ЯКЩО НЕ ВИТРИМАЄШ.

Міра подивилася на напис.

— О, — сказала вона. — А це вже майже турбота. Підозріло.

— Це не турбота, — сказала Нема.

— Знаю. Просто сьогодні я хапаюся за будь-яку імітацію сервісу.

Зверху одна з червоних ниток сіпнулася.

У воді біля Міри проступило її власне відображення.

Не теперішнє.

Дитяче.

Мала Міра сиділа на кухні після похорону й дивилася на червону нитку на столі так, ніби це була не нитка, а образа. Бабуся Стефа щось говорила. Мама мовчала біля вікна. На стіні висіла Ярина фотографія з чорною стрічкою.

Мала Міра прошепотіла:

— Вона не допомогла.

Відображення зникло.

Міра відчула, як у горлі стало тісно.

— Я не хочу це дивитися.

— Тоді навіщо прийшла? — спитала Нема.

— Мене, здається, привели.

— До порога.

— І що?

— Далі ти пішла сама.

Міра різко глянула на неї.

— Не починай говорити як Вузляр.

— Я не вмію так красиво брехати.

Оце було по-Мириному.

Міра майже всміхнулася.

Майже.

З темряви за спиною долинув голос Вузляра:

— Вона все одно тебе не забере.

Вода здригнулася.

Червоні нитки над головою натягнулися.

Міра повільно обернулася.

Вузляр стояв далеко — на межі світла й темряви. Цього разу його обличчя майже не змінювалося. Лише іноді вилиці ставали маминими, куточок рота — Яриним, погляд — Семена Аркадійовича. Потім усе знову складалося в порожнє, чуже лице.

Тимофія біля нього не було.

— Де він? — спитала Міра.

— Хто саме?

— Не прикидайтеся дурником. Це дратує навіть більше, ніж коли ви прикидаєтеся розумником.

Вузляр посміхнувся.

— Твій хлопчик із червоною ниткою? Там, де йому місце. Між командою і помилкою.

Міра вже відкрила рот, але Нема підняла руку.

— Не віддавай йому відповідь.

— Що?

— Він питає не для того, щоб почути. Він питає, щоб ти назвала все його словами.

Міра повільно закрила рот.

Потім кивнула.

— Добре. Це корисно. Нарешті інструкція без загрози негайної смерті.

Вузляр подивився на Нему.

— Ти стала балакучою.

Нема опустила очі.

Обірвана нитка на її зап’ясті заворушилася, ніби жива.

— Вона говорить твоїм голосом, — сказав Вузляр до Міри. — Бо свого ти їй не залишила.

Міра відчула удар під ребра.

Гострий.
Від таких ударів синців не буває, але дихати все одно важко.

— Я була дитиною, — сказала вона.

— Саме так, — м’яко відповів Вузляр. — Дуже цікава фраза.

Вода навколо його ніг потемніла.

— У неї влазить усе: страх, провина, мовчання, небажання дивитися. Сказала — і двері зачиняються самі.

Міра зробила крок уперед.

— Не чіпайте це.

— Що саме? Твоє дитинство? Твою сестру? Твою красиву дорослу професію, яка мала довести, що тепер ти точно все контролюєш?

— Я сказала: не чіпайте.

Вузляр нахилив голову.

— Бачиш? Злість. Ти добре за неї тримаєшся. Але злість не повертає того, що ти залишила.

— А ви повертаєте?

— Я зберігаю.

— Ні. Ви консервуєте. Це різні речі. Як лікувати — і просто накрити стерильною серветкою рану, яку давно треба розкривати.

Вузляр уперше скривився.

Міра помітила.

І стало трохи легше.

Ненабагато.

Але достатньо, щоб не відступити.

Нема стояла нерухомо. Очі опущені. Вода біля її ніг показувала уривки: Яра сміється над паперовим птахом; мама поправляє кардиган на її плечах; хлопець біля вікна ховає складений аркуш у долоні; медсестра зачиняє двері; хтось говорить “потім”; хтось інший відповідає “час”.

Міра різко вдихнула.

— Ти це пам’ятаєш?

Нема підняла очі.

— Я не пам’ятаю.

— А що тоді?

— Тримала.

— Що?

— Те, що ти не могла.

Міра відчула, як у грудях щось боляче стискається.

— Покажи.

— Ні, — сказав Вузляр.

Одночасно.

Різко.

Злякано.

Міра повернулася до нього.

— О, — сказала вона тихо. — Оце вже цікаво.

— Якщо вона покаже, ти зламаєшся.