Клітка для хаосу

Третій удар годинника ще не встиг стихнути, коли квадрат під Міриною ногою потемнів.

Не провалився.

Не тріснув.

Просто став глибшим — так, ніби під тонким шаром каменю хтось відкрив ще одну кімнату.

Міра завмерла.

Перед нею, на світлому квадраті, рудий кіт перестав мити лапу й подивився просто на неї. Під його лапами все ще горіло слово:

ПАМ’ЯТАЙ.

— Я дуже стараюся, — сказала Міра. — Але пам’ять поводиться як пацієнт, який прочитав інтернет і тепер знає краще за лікаря.

Кіт повільно кліпнув.

З таким виглядом, ніби не сперечався. Просто заніс її відповідь у якийсь небесний котячий протокол.

Міра насупилася.

— Тільки не кажіть мені, що коти тут ще й ведуть документацію.

Тимофій стояв на сусідньому темному квадраті. Блідий, напружений, наче кожен вдих тут давався йому окремим дозволом.

— Не рухайтесь.

— Ви це вже казали.

— Тепер це важливіше.

— Попередні рази були для атмосфери?

Він не відповів.

Міра повільно подивилася під ноги.

Тепер це була не площа і не дошка.

Це була система.

Квадрати тягнулися до самого обрію: темні, світлі, тріснуті, порожні, з написами, які то з’являлися, то зникали, ніби хтось перегортав невидимі картки. На деяких лежали речі: ключі, ґудзики, аркуші, чашки, червоні нитки, лікарняні бланки. На інших стояли тіні людей.

Не люди.

Ролі.

Дівчинка з мокрими рукавами.

Лікарка з рівною спиною.

Дочка, яка не питає зайвого.

Сестра, яка запізнилася.

Міра відчула, як у неї стискаються пальці.

— О, — сказала вона тихо. — Чудово. Ще й театр відкрили.

Десь попереду засміявся Вузляр.

Не голосно.

Так, ніби чекав саме цієї репліки.

— Театр? Ні, Мирославо. Театр принаймні чесно продає квитки. Тут усе простіше. Кожен стає на своє місце й грає те, що давно вивчив.

— Я нічого не вчила.

— Вчила. Просто не називала це навчанням.

Міра стиснула зуби.

Кожен квадрат мовчки чекав, що вона зробить першою: збреше, злякається, потягнеться до знайомого чи спробує вгадати правильну відповідь.

Міра ненавиділа тести з кількома варіантами.

Особливо коли неправильний варіант міг забрати тобі шматок себе.

Вузляр стояв попереду — на темному квадраті без напису. Тепер його обличчя було майже нерухомим. Не чиїмось. Ніяким. І саме тому гіршим за всі попередні маски.

Він не поспішав.

Це було найгірше.

Люди, які впевнені, що ти сама зробиш помилку, зазвичай не поспішають.

— Мирославо, — покликав він. — Ось твої правила.

— Я їх не замовляла.

— Але жила за ними.

— Це різні речі.

— Для тебе — так. Для Клітки — ні.

Міра подивилася на квадрати.

— У вашого дурнуватого світу все не те саме, не так називається і завжди “для Клітки”. Дуже зручно.

Вузляр усміхнувся.

— Зручно — це коли дитині дають фразу “так іноді буває”, і вона носить її все життя замість відповіді.

Міра відчула, як повітря стало щільнішим.

— Не чіпайте це.

— Я не чіпаю. Я тільки показую, де болить.

— Лікар без ліцензії?

— Режисер без сцени.

— Отже, все-таки театр.

— Ні. У театрі можна піти після фіналу.

Перший квадрат перед Мірою засвітився.

На камені проступили слова:

ЧОГО ТИ НЕ НАЗИВАЄШ?

Міра подивилася на напис.

Потім на Тимофія.

— Це обов’язково?

— Так.

— Прекрасно. Ще й без права відмови. Обожнюю сервіси, де клієнта одразу ставлять на квадрат.

Квадрат блиснув різкіше.

— Він не чекатиме довго, — сказав Тимофій.

— А я не люблю, коли мене кваплять.

Вона хотіла пожартувати ще.

Дуже хотіла.

Бо жарт — це теж спосіб не сказати головного. Кинути щось колюче, і всі на секунду повірять, що ти контролюєш ситуацію. Навіть ти сама.

Але квадрат мовчав.

Не злився. Не поспішав.