Вузляр

Міра не одразу зрозуміла, що вийшла не туди.

Під’їзд був її. Сходи — теж. Навіть лампа між другим і третім поверхом миготіла знайомо — нервово, злісно й без жодної надії на ремонт.

Тільки дверей квартири позаду вже не було.

Міра обернулася.

Замість дверей — стіна. Сіра, подряпана, з плямою старої вологи біля плінтуса.

— Чудово, — сказала вона. — Тепер ще й житлові умови погіршилися.

Тимофій стояв поруч і дивився вниз сходами.

— Не йдіть першою.

— Це наказ?

— Порада.

— Поради сьогодні подаються дивно. Через котів, калюжі й чоловіків, які не старіють.

Він не образився.

— Мені не пощастило, якщо ви про це.

Міра глянула на нього.

— Оце було майже пояснення. Не зупиняйтесь.

Унизу щось дзенькнуло.

По сходах прокотився маленький темний ґудзик.

Раз.

Другий.

Третій.

Він зупинився біля Мириної ноги.

Такий самий, як у пакетику з Яриного кардигана.

Міра не нахилилася.

Після всього, що сталося, Міра раптом відкрила в собі повагу до обережності. Запізно, але сьогодні навіть запізнілий інстинкт самозбереження здавався подарунком.

— Не чіпайте, — сказав Тимофій.

— Я вже здогадалася.

— Справді?

— У мене сьогодні прискорений курс: як не померти через побутові дрібниці.

Ґудзик сіпнувся сам. Наче його потягнули тонкою ниткою.

Покотився далі сходами вниз.

Тимофій не пішов за ним.

Міра теж.

— Він веде? — спитала Міра.

— Приманює.

— Мене?

— Вашу звичку доводити, що ви не боїтеся.

Міра не відповіла.

На лівому зап’ясті нитка сиділа нерівно, криво, майже смішно. Але зараз вона відчувалася не прикрасою й не забобоном. Шкіра під ниткою поколювала. Міра дуже не любила, коли власне тіло робило висновки раніше за неї.

Знизу знову дзенькнуло.

Під’їзд розтягнувся.

Сходи вниз стали довшими. Між поверхами з’явився ще один проліт, потім іще один. Сірі стіни попливли, лампа над головою мигнула — і за кілька кроків це вже був не під’їзд.

Коридор.

Не діалізний.

Інший.

Занадто знайомий, щоб бути випадковим.

Білі стіни. Лінолеум із темною смугою посередині. Запах кави з автомата, антисептика й старого паперу. Двері кабінетів без табличок.

На кожній — тільки маленький білий аркуш.

ПІЗНІШЕ.

ПОТІМ.

НЕ ЗАРАЗ.

ТАК ІНОДІ БУВАЄ.

Міра зупинилася біля останнього.

— Ненавиджу цю фразу.

— Я теж її не люблю, — сказав Тимофій.

— Не кажіть так, ніби ви тут свій.

— Я тут застряг.

— Це не те саме.

Тимофій подивився на двері з написом “ПІЗНІШЕ”.

— Коли достатньо довго не можеш вийти, місце починає вважати тебе своїм.

Міра хотіла відповісти різко, але не встигла.

Одна з дверей відчинилася.

За нею була кухня її дитинства.

Стіл із клейонкою. Чашки після поминок. Хліб, який ніхто не доїдав. Бабуся Стефа стояла біля плити — ще не стара, але вже з тим виразом обличчя, який буває в людей, що давно зрозуміли про світ щось темне й не поспішають ділитися цим із дітьми.

На столі лежала червона нитка.

Маленька Міра стояла поруч, насуплена, з мокрими від сліз рукавами.

— На ліву руку, Мирцю, — сказала бабуся.

— Не хочу.

— Не хоти. Але зав’яжи.

— Вона Яру не врятувала.

У кухні стало тихо.

Так тихо, що доросла Міра відчула, як у неї стискається горло.

Бабуся не розсердилася.

Тільки сіла навпроти малої й підсунула нитку ближче.

— Нитка не повертає тих, кого вже нема, — сказала бабуся.

— Тоді навіщо вона?

— Щоб чуже до тебе не чіплялося.

Мала Міра насупилася ще дужче.

— Яке чуже?

Бабуся потерла нитку між пальцями.

— Люди по-різному дивляться, Мирцю. Не кожен погляд добрий.

Спогад зник.

Двері зачинилися самі.

Міра кілька секунд мовчала.

— Я цього не пам’ятала.

— Пам’ятали, — сказав Тимофій. — Просто не любили.

— Це різні речі.

— Тут — ні.

Коридор повів їх далі.

На підлозі знову з’явився ґудзик. Він котився попереду, але тепер не дзвенів. Просто ковзав темною плямою по світлому лінолеуму.

Міра йшла повільно.

Не тому, що раптом повірила Тимофію.

Просто сьогодні навіть підлога не гарантувала, що залишиться просто підлогою.

На черговому повороті коридор став вулицею.

Нічною, мокрою після дощу. Але дощ ішов неправильно: краплі не падали, а піднімалися з асфальту вгору, ніби хтось прокручував погану погоду назад.

Вікна будинків світилися, але за ними не було людей. Лише силуети кімнат: стіл, стілець, лампа, чашка. Речі без власників.

На балконі висіли білі простирадла з вицвілими синіми штампами в кутках. Лікарняна білизна. Міра впізнала її одразу — за тканиною, за складками, за тим казенним виглядом, який не випереш жодним порошком.

На зупинці сидів рудий кіт і вмивався з таким нахабним спокоєм, ніби вся ця вулиця, дощ угору й порожні вікна існували виключно для його зручності.

— Він ваш? — спитала Міра.

— Ні.

— А чий?

— Ваш.

— У мене немає кота.

— Зате є те, що ви з ним пов’язали.

Міра стиснула зуби.

— Тільки не починайте знову.

— Добре.

— Дякую.

— Тоді скажу інакше. Ви колись вирішили, що якщо рудий кіт на місці — Яра повернеться.

Міра не подивилася на нього.

Кіт перестав умиватися.

Повернув голову в її бік.

— Дитині треба було хоч щось, — сказала Міра.

— Так.

— Не робіть із цього магію.

— Я не роблю. Інші роблять.

— Хто?

Кіт раптом підскочив і кинувся через дорогу.