Коридор, який повернувся

Увечері Міра вперше за день спробувала зробити те, що вміла найкраще: приборкати хаос рівними рядками у списку.

Не тому, що повірила в містичну маячню.

Навпаки.

Якщо щось можна було записати по пунктах, воно хоча б на кілька хвилин переставало розповзатися в голові, як таргани після ввімкненого світла.

На кухонному столі лежали три речі: її блокнот, телефон і сірий записник Семена Аркадійовича Литвина.

Записник виглядав звичайно.

Міра кілька хвилин дивилася на нього й не торкалася. Потім відкрила свій блокнот і написала:

Рудий кіт.

Аптека: вивіска / фото.

Будинок замість кав’ярні.

Яра у вікні.

16:16.

Калюжа в перев’язувальній.

Записник Литвина.

Першим змінили час.

Вона перечитала список.

Якби це принесла пацієнтка, Міра дуже обережно спитала б про сон, стрес, зорові порушення, головний біль і чи були в родині психічні захворювання.

Потім направила б до невролога.

А потім — залежно від відповіді.

Вона дописала нижче:

Я розумію, як це виглядає.

Ручка на цьому місці перестала писати.

Міра подивилася на синій кінчик.

— Дідько.

Вона провела ручкою по краю аркуша. Нічого. Постукала по столу — і ручка раптом залишила жирну синю крапку біля останнього речення.

— Дуже доречно.

На телефоні було 21:07.

Не 16:16.

Звичайний вечір.

Звичайна кухня.

Чайник, який вона так і не ввімкнула. Пакет із яблуками біля тумби. За стіною тітка Галя сварилася з телевізором, і телевізор, судячи з інтонації, програвав.

Світ поводився пристойно.

Саме це й насторожувало.

Міра підтягнула до себе записник Литвина.

Перша сторінка.

Дата.

Час.

16:16.

Першим змінили час.

Вона провела пальцем поруч із рядком, не торкаючись чорнила. Почерк був нерівний, але не поспішний. Так пишуть не в паніці. Так пишуть тоді, коли фразу вже багато разів сказав собі подумки й усе одно не знайшов кращої.

На другій сторінці був список.

Не повний. Частина слів скорочена, частина — закреслена.

“Я. А. Д., 19 р.”

“після ГД”

“колапс? аритмія?”

“гіповолемія?”

“препарат / доза?”

“епікриз не пояснює морфологію”

“час виправлено”

“просити останній діалізний лист”

Міра завмерла на рядку:

препарат / доза?

Потім повернулася вище.

гіповолемія?

Це вже було не про котів, не про двері й не про бабусине “чур”.

Це були слова, які не світилися, не шепотіли й не з’являлися на екрані телефону.

Вони просто лежали на папері.

І від цього ставало гірше.

Якщо під час гемодіалізу зняли забагато рідини. Якщо тиск падав, а реакція запізнилася. Якщо на це наклався препарат — не той, не тоді, не в тій дозі.

Колапс.

Аритмія.

Смерть, яку потім дуже зручно назвати раптовою.

Міра закрила очі.

Ні.

Поки що це були тільки нотатки.

Не доказ.

Не висновок.

Не вирок.

Просто чужий записник, у якому через тридцять років раптом знайшлися питання, які свого часу ніхто не поставив уголос.

Вона перечитала:

епікриз не пояснює морфологію.

Оце було найгірше.

Не містика.

Професійна невідповідність.

Литвин не писав: “вони винні”. Не писав: “я знаю правду”. Не залишав красивого послання для майбутнього викриття.

Він записував те, що не збігалося.

Коротко.

Сухо.

Небезпечно.

Міра встала, налила воду в склянку, поставила її на стіл і не випила.

Потім знову сіла.

“просити останній діалізний лист”.

— Просили? — тихо сказала вона записнику. — І що вам відповіли?

Записник, на щастя, не відповів.

Потім у двері подзвонили.

Міра завмерла.

Дзвінок був короткий. Один раз. Не так, як дзвонила тітка Галя: довго, наполегливо й без сумніву, що її справа важливіша за все, чим ти там займалася.

Міра глянула на телефон.

21:12.

Дзвінок повторився.

Вона взяла телефон, набрала 102 і не натиснула виклик.

Палець лишився над зеленою кнопкою.

Не захист. Але хоча б дія, яку вона могла контролювати.

Міра підійшла до дверей і подивилася у вічко.

На майданчику стояв чоловік.

Ні.

Не зовсім чоловік.

Людина, яку пам’ять уперто залишила хлопцем.

Темне волосся. Худе обличчя. Сірий светр. Ліву руку він тримав трохи осторонь, долонею вперед, ніби хотів одразу показати: нічого не ховає.

На зап’ясті була червона нитка.

Вицвіла. Стара. Зав’язана давно.

На вигляд йому було років двадцять п’ять. Може, тридцять.

Це було неможливо.

Якщо це був той самий Тимофій із діалізного коридору, йому мало бути вже зовсім не двадцять п’ять.

Міра не відчинила.

— Хто ви? — спитала крізь двері.

— Тимофій.

Голос був звичайний. Не гучний, не потойбічний, не з кіно про прокляті будинки.

Звичайний чоловічий голос за звичайними дверима.

Саме тому стало гірше.

— Я не знаю ніякого Тимофія.

— Знаєте.